Щоправда, з ЛюМ йому нічого було боятись. А все-таки він відчував гризоту, що викликав у неї оті несподівані сльози, хоча й не розумів, у чому його провина.
Люсі повернулась до кімнати. Ретельно вмите обличчя було рожбвйМ і свіжим. Вона витирала його рушником, кінчики волосся намокли і стали схожими на чисті деревні стружки. Вигляд у неї був життєрадісний, а поводження значно природніше, ніж до сліз. Схиливши голову набік, щоб підсушити волосся знизу, вона сміялась і жартувала з нього.
— Ви нічогісінько не розумієте, Скотті. Ну, анітрохи! — говорила вона, приховуючи за безневинним жартом тонке глузування.— Інакше я б з вами не впоралась.
Вона пригорнулася до нього й потерлась обличчям об його щоку, проте одразу ж відійшла, як тільки він незграбно й дуже несміливо поклав руку їй на плечі.
— Потім,— оказала вона, кепкуючи з нього. Він зашарівся й більше ні на що не зважився.
— Чому вас прозвали "трубопрокатником?" — запитала вона, піддразнюючи його й тим самим рятуючись від гарячої хвилі почуття, що нараз прокотилась між ними.
Він сприйняв запитання з усією серйозністю.
— А чому це вас зацікавило?
— Просто хочу знати.
— То давній жарт,— пояснив він.— Перед війною я досліджував трасу для нафтопроводу від промислів у Гімсі до Каїра, через Східну пустелю. За моїм проектом нафтопровід виходив таким довжелезним, що поширилися чутки, ніби я маю неабиякий зиск, торгуючи трубами. Тоді нам цей жарт здавався дуже смішним.
— І все? — розчаровано мовила вона.— А чому ви зробили його таким довгим?
— Через гори був тільки один правильний шлях. Його я й обрав — по долинах, в обхід хребтів, бо значно дешевше тягти труби в обхід, ніж пробивати тунелі в тих диких громаддях. Але армія має свої інтереси: військовим властям подобається прокладати тунелі — видно, це улюблена робота військових інженерів. Хоч це забрало б не менше п'яти років часу, в чотири рази більше коштів і в три-чотири рази здорожило б експлуатацію.
— Я знала, що ви — людина, яка вперше перетнула ту частину пустелі й гори біля Червоного моря, тільки от не розумію, для чого. Там же й досі нема нафтопроводу?
— І ніколи не буде,— сказав він.— Запаси нафти в Гімсі надто обмежені, щоб виправдати будівництво. Я знав про це за півроку до того, як закінчив обстеження траси.
— Знали? І що ж? Він знизав плечима:
— Довів свою справу до кінця.
— Навіщо ж було марно працювати?
— Правда, що марно. Але я все одно мусив закінчити.
— Чому?
— Що значить "чому"?
Вона злегка насупилась, піддразнюючи його знову. Розглянувши його зблизька, вона зненацька помітила, що під обпаленим сонцем покривом ховалось ніби вирізьблене обличчя — кожна риса чітко окреслена, кожна лінія глибока й виразна.
— От уже зовсім на вас не схоже, Скотті! Ну навіщо ви кінчали розвідку траси, коли напевне знали, що даремно працюєте?
— Мені хотілось її закінчити.
— І все?
— Та ні... Робота була дослідницька. Якщо на те пішло, єдині карти тієї частини пустелі від Червоного моря, які взагалі існують, ще тоді склали ми.
— Точніше — ви!
— Ну, нехай я.
— І тільки через це ви й довели справу до кінця?
— Ні! Мені кояче треба було її завершити, от і все. Не міг кинути напівдорозі. Дуже в неї втягся.
Вона знов повернула його думки на своє, не на ті почуття, що на мить прорвались між ними, а на те, з чого вони почали розмову:
— Послухайте мене, Скотті, дуже вас прошу, не робіть дурниць,— мовила вона схвильовано.— Ради себе ж самого!
Він підвівся:
— Ради себе самого, мабуть, мені й доведеться встругнути якусь дурницю. Іншого виходу нема.
— Через Пікерінга? Але я ж вам сказала...
— Ні. Почалося з Пікерінга, а пішло значно далі. Хай навіть так — але й тоді хіба не смішно, що і кривавий Черч, і всі вони прикро вражені й засмучені смертю молодого Бентінка незрівнянно більше, ніж загибеллю Пікерінга і ще двадцяти чотирьох душ?
Він ні на що не натякав і навіть у думці не мав у чомусь її винити. Та тільки-но вихопились ці слова, він одразу зрозумів, як вона їх сприйме. Йому й на думку не спало уточнювати їх смисл чи виправдовуватись. Але між ними з цієї миті запало напруження. О дев'ятій годині вона включила радіо, щоб послухати останні вісті, й голос диктора з острова Мальти сповістив по-англійськи, що життя пораненого політичного діяча проанглійської орієнтації — Амера Гусейна-па-ші — все ще під загрозою... Убивцю досі не піймано.
РОЗДІЛ 14
Наступного ранку, щойно поснідавши, Скотт переліз через висушену сонцем, порепану глинобитну стіну з саду тітоньки Клотільди в сусідський сад. Там його зустрів дуже молодий, дуже небалакучий, дуже худий єгипетський лейтенант з дуже випещеними вусиками й зажадав, щоб він повернувся назад.
— Скажіть вашому другу, що я хотів би з ним побачитись,— звернувся до нього Скотт по-англійськи.
— Його тут нема!
— Нема? Шкода...— Скотт сів на край занедбаного курника, спокійно поглядаючи на мовчазного юнака, який усе ще чекав, не вдаючись до рішучих заходів.— Давно ви в армії? — запитав Скотт, явно відчубаючи, що має справу з небезпечним молодим фанатиком.
Лейтенант визнав запитання прийнятним.
— Три роки,— відповів він.
— Майже стільки, як і я,— сказав Скотт.— Кадровий військовий? — Лейтенант незворушно кивнув.— А ви також убивця? — запитав його Скотт.
— Йшли б ви краще до себе,— сказав лейтенант ще спокійно, але вже стривожений упертим небажанням Скотта зрушити з місця.— Англієць! — раптом з подивом вигукнув він, ніби тільки-но це збагнув.
— Навіщо нам сваритись,— не відступався Скотт, пускаючи повз вуха його образливий тон.— Скажіть йому, що прийшов англієць, і послухайте, що на це скаже він. Якщо відмовиться зі мною розмовляти — то так і буде.
Прохання теж здалося лейтенантові прийнятним; він мовчки кивнув і пішов до дверей під квітучою шпалерою. Минуло немало часу; до Скотта не долинуло жодного звуку, та зрештою лейтенант безшумно прочинив двері й сказав:
— Етфадаль! 1
Поранений — високий на зріст єгиптянин Гамаль — зустрів Скотта білозубою посмішкою і міцним потиском руки.
— Етфадаль! Етфадаль! — повторив він басом. Він лежав на койці, що замінила в кімнаті тахту,
в чистій гімнастерці з нашивками, але нижня частина його тіла була прикрита простиралом. Гамаль запропонував Скотту випити лимонаду або склянку чаю — він щиро намагався виявити гостинність. Він давав Скотту відчути, що цілком і повністю присвячує себе цій зустрічі, коли вже на неї погодився.