— І все-таки...— почав був знову лікар.
Скотт вийшов з кімнати, не відповівши й не оглянувшись. Він забрав свій кітель, кинутий на "тополі-но", тихенько піднявся надвірними сходами до себе в кімнату, з огидою скинув із себе одяг, пройшов у ванну, щоб намочити його і нищечком випрати, але почув, що шум, який він зчинив, розбудив інших мешканців дому. Тоді він ліг на ліжко й став пригадувати стривожені, пожадливі очі людини з кулями в животі. Лікар його роздратував. Скотт намагався заглушити свою цікавість, знаючи, що йому не одразу пощастить з'ясувати, в чім справа. Пізніше — Скотт ще не спав — він почув, як до сусіднього будинку під'їхала машина, загомоніли людські голоси і враз затихли. Тоді Скотт заснув. Він страшенно стомився і більше не міг сушити голову над тим, що сталось.
І тільки після того як зранку він побував у вдови молодого Бентінка — Ейлін Бентінк,— Скотт прочитав у денному випуску англійської газети, що в найстарішого й найбільш проанглійського з єгипетських політичних діячів — Амера Гусейна-пашу — стріляв один з чотирьох злочинців, які робили замах на його життя. Пашу серйозно поранено, і він при смерті.
Сам злочинець теж не лишився безкарним. Пострілами з пістолета його поранив син Амера паші, який був поруч батька. Особу*вбивці не встановлено. Він утік.
РОЗДІЛ 12
Ейлін Бентінк полегшила йому тяжкий обов'язок, заявивши, як тільки він до неї прийшов:
— Вас, звичайно, всі запевняли, ніби я сподіваюся, що Бенті все-таки живий. Це неправда. Я знаю, що він загинув. І знаю, що ви, Скотті, нічого не могли вдіяти.
4*
99
— Боюся, що це так,— признався він з болем.
Нещаотя її не надломило. Вона була такою, як завжди, і вигляд мала дуже молодий — майже підліток у простенькому білому платті з квіточками. І поводилася просто, буденно. Ніякої трагедії не розігрувала, ніяких дурниць собі не дозволяла. Скотт добре знав цю рису англійців — інстинкт самозбереження примушує їх глушити свої почуття, принижувати їх до буденності. Він подумав: "Англійські звичаї нікуди не годяться".
— Сама не знаю, чому мені хотілось вас бачити,— вела далі Ейлін.— Мабуть, тому, що, дивлячись на вас, ні в чому вже більше не сумніваєшся. У вас такий вигляд, що й говорити нічого не тр^ба.
Вона була лагіднішою, ніж Мн гадав.
За кущами троянд, серед яких справляли її весілля, на галявці ще збереглися вм'ятини від столів, там, на білосніжних скатертях, ще зовсім недавно стояли келихи із грецьким шампанським. І лунав хлоп'ячий голос Бентінка: "Ми щасливі, друже, що ви все-таки завітали!"
Люсі Пікерінг привела його сюди, в білу віллу генерала Уоррена, привела й делікатно залишила віч-на-віч з дівчиною. Він знову відчув докір за смерть Бентінка й нове посягання на свою волю. Йому так довго втокмачували, що він повинен бути тактовним,— і тільки сама дівчина звільнила його від неприязні до неї та її горя. Коли б вона зажадала від нього запевнень, що Бентінк справді мертвий, він дав би їх холодно і без найменшого співчуття. Та замість цього Скотт удруге пережив загибель юнака, і не саму його смерть, а горе, яке він приніс тим, кого після себе залишив.
— Мені дуже неприємно, що я завдала вам такого клопоту,— сказала Ейлін, позбавляючи розмову будь-якого драматизму.
Але йому не хотілося цієї нарочитої буденності, тепер вона його дратувала.
— Нам усім не завадило б переживати трохи більше неприємностей. Я це зрозумів,— відповів він, пересилюючи скутість.— Мені здається, що найбільша наша біда — в нашій стриманості.
— Не розумію, що ви хочете сказати.
— Чому ми так боїмося показати своє горе?
— Справа не в цьому,— заперечила вона.— О, якби я розкисла, це, звичайно, було б жахливо. Та справа не в мені. Я думала про вас.
Вона не дозволяла собі ні душевного трепету, ні душевних страждань.
Досі вона здавалась йому більш вразливою, ніж Люсі Пікерінг. В ній було те, що трапляється іноді в англійських дівчат — якась лагідна доброта. А коли до цього додається ще чистота, сором'язливість і захоплення спортом — дівчина здається дуже привабливою. Якщо їй пощастить і вона зуміє не розгубити всі ці якості в зріліші роки — чарівність може зберегтися... Такою була Ейлін Уоррен в день свого весілля. Та тепер вона змінилася. Джерельце почуттів, готове пробитись назовні, було замуроване біля самого зародку. Вона прикрила рукою поцятковану ластовиннячком шию, щоб не запульсувала жодна жилка, щоб не вихопилось жодної скарги.
— Хочете, я розкажу вам про Бентінка? — запитав її Скотт, пробуючи випустити джерельце на волю, знаючи, що, коли воно знову проб'ється, йому теж буде легше розкритись.
— Ні, не варто.
— Бачите, я примусив його просидіти в кузові нашого грузовика п'ять днів підряд,— вів далі Скотт.— Це йому дуже не сподобалось.
— Не сподобалось?
— Атож. Тепер я шкодую, що так зробив.
— Не побивайтеся, Скотті,— мовила вона лагідно.
Його поривало крикнути: "Та облиште ви насильство над собою! Не будьте такою, як інші. Це питання життя і смерті,— подивіться, як висихають англійки через те, що глушать у собі найменше почуття, як це робите зараз ви. В них загострюються носи, витягуються в ниточку губи, вони стають муміями. Бог з ним, з Бентінком. Він помер. Але смерть його не повинна бути для вас виправданням, щоб задушити в собі все живе..."
— Він носив таке недоладно довге волосся,— прорвалось нарешті у неї.
— Він тільки починав зріти як мужчина,— жваво відгукнувся Скотт.
— Та ні, він просто мав таку звичку. Всі наші льотчики не можуть без фокусів... А я чекала, що й Люсі прийде з вами.— Вона знову поквапилася сховатись у свою шкаралупу, поки не зайшла надто далеко. Скотт здався.
— Люсі привела мене до воріт.
— Вона дуже про вас піклується,— сказала дівчина, насуплюючи брови.
— Справді?
Вони пройшли по встелених гравієм доріжках і тепер знову були біля порога. Він зупинився, маючи намір попрощатись. Бажаючи змінити тему розмови, вона запитала про те саме, що й її батько:
— Чому б вам не одержати вищого звання, Скотті? Він не хотів про це чути.
— Навіщо? — сказав він.
— Щоб мати змогу робити те, на що ви здатні. По-моєму, й Люсі тому прикро, що ви весь час намагаєтесь бути в тіні. Ніби зобов'язані робити це заради Пікерінга.