— Але ж Скотт зостався живий і ви так само,— докинув Бентінк.
— Сем і я через поломку грузовика застряли миль за сто звідси. Скотт і Атия примчали з пустелі, щоб приєднатися до Пікерікга. Вони приїхали сюди на джипі, коли все вже було майже закінчено — лишилось криваве місиво. Довколишня місцевість була схожа на бойню. Наш загін завжди був нечисленний і міцно спаяний. Всі ми були друзями. І ті з наших хлопців, кого не пошматувало біля бочок із смолою, лежали вздовж бруствера траншеї з жахливими ранами, з смертельними ранами, а Скотт і Атия нічим не могли їм допомогти, бо Черч на цей час уже відвів свої війська і бої пересунулися в інше місце. Скотт не мав рації, тому не міг сподіватись на допомогу повітряних сил. Та й живих лишилося тільки четверо. Вони знайшли тіло ХІікерінга, або, точніше, те, на що воно перетворилось, розкидане по всіх цих бочках із смолою. А тих, що їхали в першому грузовику, ніби й не існувало; дихали тільки Джек Тейгі та поляк Цізельський — їм обом одірвало ноги вище колін. Близький друг Скотта Мозес Броді — інженер з рудою чуприною й рудою бородою, вищий од вас на голову і вдвоє за вас огрядніший,— Сем, бувало, боровся з ним, аж поки вони один одному мало всіх кісток не поламають,— Мозес був ще живий, але йому одчахнуло пів-обличчя і спалило всю шкіру на тілі. Він попросив Скотта, щоб той його дострелив. Скотт так і зробив.
— Господи...
Тоді Атия пішов через мінне поле, щоб винести одного з наших шоферів, Керрі — молоденького шотландця ваших років, який так і сидів у канаві, скоцюрбившись за баранкою грузовика: вибуховою хвилею йому ввігнало кермо у живіт. Атия відбувся щасливо: він втратив тільки два чи три пальці на нозі та половину сідниці. Скотт залишився з трьома пораненими,— вони були ще живі,— й Атиєю, який ледве повз, заливаючи все довкола власною кров'ю. Скотті сяк-так навантажив усіх у свій джип і подався на розшуки переднього краю — байдуже чийого. їх обстріляли наші літаки. Одному з поранених, кращому нашому механіку Тік-так-Сімпсону куля прошила голову. Другий також помер. Коли Скотті нарешті натрапив на свою частину, в живих були тільки Атия та ще один солдат, новозеландець Понтінг. Але в Понтінга були вибиті очі й пошкоджений мозок, і хоч він не віддав богові душу, досі валяється в якомусь госпіталі,— краще б йому померти.
— А що Скотті сказав потім цьому виродкові Черчу? — запитав Бентінк.— Бач, який паршивий недоносок!
Куотермейн розім'яв у руці кілька стеблин солончакової трави й кинув порох на вітер, який тепер майже зовсім ущух.
— Деякий час Скотті не розумів, що саме сталося. Справу намагалися зам'яти. Але Скотті не так-то легко збити з пантелику, і поступово він допетрав, що тут до чого,
— І не здійняв шуму?
— Він зустрів Черча в пустелі деякий час по тому; Черч був у гусарів і сидів на приступці командирського броньовика. Він ввічливо привітався до Скотта й навіть вдав на обличчі смуток. Скотт втратив самовладання і просто в вічі обізвав його кривавим убивцею.
— І Черч це чув?
— Половина армії це чула. Бо чому ж, по-вашому, його прозвали кривавим Черчем? Скотті прокричав йому це в обличчя і пішов геть. Там був гусарський полковник, якийсь Сент-Джон, ви його, мабуть, знаєте, бо він, напевне, витанцьовував на вашому весіллі разом з усією цією зграєю... Так от, цей самий Сент-Джои сидів у броньовику; він вискочив і хотів узяти Скотта під варту. Але Черч, попри весь його ідіотизм, цього разу виявив здоровий глузд і не дозволив. "Відставити!" — наказав Черч і пояснив Сент-Джону, що арешт Скотта не допоможе їм виграти битву. Він сказав, що в них із Скоттом свої рахунки і що тепер вони квити..,
— Молодець Черч! — вигукнув Бентінк, в ньому заговорив інстинкт спортсмена, який поважає чесну гру.
Куотермейн відчув це й сказав:
— У школі вам вбили в голову різні дурниці, Бентінк. Циніки плещуть, ніби Черч побоявся віддати Скотта до військово-польового суду, не бажаючи, щоб той виклав там усе, що думає відносно влаштованої ним бойні.
— І це правда?
— Можливо.
— А Скотт так би й зробив?
— Очевидно, ні, принаймні тоді. Скотт розпалюється дуже повільно. Але, як і всі небагатослівні сакси, кінець кінцем, доходить до кипіння. Зараз він майже визрів. І через те я глибоко переконаний, що Скотті щось замишляє. Для нього це пахне неабиякою небезпекою, бо, раз вирішивши, Скотт уже не відступиться, а винуватцем усього він вважає певну людину, одного ідіота, хоча ніякої різниці між Черчем і будь-яким іншим генералом в усій цій чортовій британській армії не було й немає...
— Та що ж він може зробити Черчу тепер? Ну, дасть йому по пиці, а далі?
— Не знаю, Бентінк. Певен тільки в одному: Скотт зробить те, що підкаже йому сумління...
— А ви не можете його переконати, що вже занадто пізно?
— Та я, їй-право, не дуже схильний його зупиняти. Я хочу тільки заручитися, що йому не скрутять в'язи. І якщо ви неспроможні нічого для нього зробити, то, може, щось вийде у вашої приятельки Люсі Пікерінг? Поговоріть з нею про Скотті.
— З Люсі? А чому б вам не поговорити з нею самому? — здивувався Бентінк.
Куотермейн похитав головою:
— Не можу.
— Чому? Ви її не любите?
Куотермейн надовго задумався. Потім до нього знову повернулося почуття гумору, яке, здавалося, в нього забрали глибокий сум, оця корислива підмова і та місцевість, де вони зараз були. Він посміхнувся.
— Люсі — чудова,— спроквола мовив він.— Колись вона була ніби матір 'ф для нас усіх. їй це подобалось. Коли загін повертався в Каїр прямо з пустелі, Пікерінг сповіщав її наперед по радіо, і вона зустрічала нас на дорозі, поблизу Мєни, у відкритому фордику з своїми двома дітьми і з величезним ящиком апельсинів та лимонів. Нам було це дуже приємно. Пікерінг з покошланим волоссям, з брудною сивою бородою, в неймовірному одязі, і ми, наче зграя голодних шакалів, а поруч — ця молода сонячна жінка з двома гарненькими дітьми... Так велося, коли з нами був Пікерінг...
Вони зачули ходу Скотта і підвелися.
З Дж. Олдрідж 65
— Ну що?— запитав Куотермейн.
Скотт простягнув йому дві міни — круглі, вкриті іржею й грязюкою.
— Ось що мені було потрібне,— сказав він.— Як, по-вашому, схожі вони на німецькі, ці "тарілки"?