– Я і говорю, – ні трохи не зніяковів Пашка. – Але тим не менш Веллінгтон переміг Наполеона при Ватерлоо. А ти про це і не підозрювала.
І Алісі нічого не залишалося, як усміхнутися і продовжити пошуки.
Вона тепер знала, що злочинець прилетів сюди з Австралії або Нової Зеландії. Навряд чи він спеціально злітав туди за пакетом і консервними банками. До речі, решта банок теж були австралійськими і новозеландськими. Але все-таки цього було мало, щоб його знайти. Двадцять мільйонів австралійців і п'ять мільйонів новозеландців ні в чому не винні і ніколи не були в лісі під Калязіним.
Так як більше нічого знайти на тому місці не вдалося, Аліса пішла вниз, до річки. Там вона побачила іще сліди вандалізму. Та людина ловила там рибу, чистила гриби і не тільки за собою не прибрала, але й залишила біля води брудну миску. І миска послужила останнім доказом. На її бортику був відтиснутий в обрамленні хвиль і гілок англійський надпис: "Підводна база Морсбі. Новозеландський океанографічний центр".
З тарілкою в руці Аліса піднялася наверх, де Пашка дивився футбол на мініатюрному телеекрані свого браслета, і сказала:
– Пашо, ти тут поки що посидь, а я злітаю в Нову Зеландію.
Аліса показала йому тарілку.
– Ясно, – сказав Пашка. – Я з тобою. Як тільки закінчиться футбол, відразу полетимо.
– Ні, – відповіла Аліса. – Я швиденько – туди і назад. А ти залишайся тут, тому що може прилетіти лісний патруль, а вони нічого не знають. Ти їм все поясниш, скажеш, що я полетіла, щоб притягти цього негідника сюди.
– Може, все-таки я, га? Раптом він буде чинити опір?
– Я там буду не одна.
– Ну, тобі видніше, – сказав Пашка. – Тільки я в сторонці посиджу, щоб його неподобство не бачити. А то мені захочеться прибрати, я не витримаю і все тобі зіпсую.
Аліса за декілька хвилин добігла берегом до флаєра. У неї була іще одна ідея, і її вона здійснила, коли пролітала над Калязіним. Вона визвала зверху міський готель і, коли на екрані з'явилося лице чергової, спитала:
– Вибачте, у вас не зупинявся тут один турист із Нової Зеландії?
– Ні, – відповіла чергова. – Із Нової Зеландії у нас туристи не зупинялися. Зараз взагалі не сезон... За останні два дні прилетіли тільки воднолижники, а також С. Іванов, Пуркінеллі і Смайлс з дітьми.
– Смайлс? Очевидно, це той, хто мені потрібен.
– Він лікар із Канади і проходить стажування в нашій лікарні.
– Тоді він мені не потрібен.
Аліса подякувала черговій і взяла курс на Москву. Вона гнала з усіх сил. На щастя, аеропорт Внуково розташований по цю сторону міста, так що Аліса через сорок хвилин уже бігла до стойки, де йшла реєстрація на виліт в Сідней.
Іще через двадцять хвилин стратоліт злетів свічею в небо, покинув земну атмосферу і по крутій дузі пішов на південний захід. Через п'ятдесят хвилин він опустився в Сіднеї, і Аліса місцевим рейсом долетіла до Веллінгтона, звідки на таксоліті добралася до підводної бази Морсбі.
Таксі опустилося на квадратну платформу, посеред якої піднімалася невелика будова – сама станція лежала на морському дні, на глибині кілометра, а платформу з нею зв'язували швидкісні ліфти.
Аліса вбігла в будову.
Вид у неї був кострубатий, посунутий, та й одягнена вона була для осіннього лісу під Калязіним, а зовсім не для теплого океанського клімату.
Молоденька дівчина в білому купальнику при вигляді Аліси скочила з-за столу.
– Що сталося? – запитала вона.
– Вибачте, – сказала Аліса. – Я до вас на хвилинку. Мені тільки треба запитати, хто-небудь з ваших співробітників в останні дні літав на північ?
– Я навіть і не знаю, – відповіла дівчина. – Хочеш води, дівчинко? Або соку? У нас багато співробітників, і всі літають туди-сюди.
– А хто-небудь із них любить рижики?
Дівчина від здивування відкрила рот. І якщо при цьому врахувати, що розмова йшла на англійській, а Аліса не знала, як рижики англійською, а сказала просто "рижі гриби", то здивування чергової можна зрозуміти.
– Що сталося? Ти звідки прилетіла?
– З Москви. Вірніше, з лісу.
– А що було в лісі?
– Я не можу сказати, – відповіла Аліса. – Це надто жахливо. Я не маю права кидати підозру на людину, якої не знаю.
– Але на кого?
– Ви мені можете сказати, хто з ваших підводників прилетів сьогодні?
– Будь ласка.
Дівчина протягнула Алісі склянку соку, а сама набрала запит на комп'ютері. Через декілька секунд жовта карточка лежала перед Алісою.
Вона не встигла глянути на неї, тому що в двері влетіли три чоловіки, обвішані камерами, освітлювальними приборами і штативами.
— Де? – закричав з порогу перший із них.
– Ви запізнилися, – відповіла дівчина.
– Як запізнилися?
– Його уже майже загнали в сіть, але він зник у підводній тріщині.
– І не встигли сфотографувати?
– На щастя, Семен устиг це зробити, – відповіла дівчина.
Аліса так і не зрозуміла, про що йдеться. Вона вже знову дивилася на карточку. На ній в стовпчик було виписано шість імен. Вона дуже надіялася відшукати серед них ім'я Смайлса. Але імені Смайлса там не було. Там були: Сато, Пірсон, Емінеску, Чакравартін, Поло і С. Іванов.
– Іванов! – буквально підскочила Аліса. – От ти мені де попався!
Вона не стала нічого запитувати у дівчини. Вниз вів тільки один шлях – ліфтом.
Аліса вбігла в ліфт і натиснула кнопку нижнього поверху.
Ліфт зупинився у великому залі, перекритому прозорим куполом. Купол був схожий на зоряне небо. І Аліса не відразу зрозуміла, що це не небо, а чорна вода, в якій снують, плавають і висять на місці риби, які світяться, та інші морські тварини.
В залі було досить багато народу. Всі голосно розмовляли, сперечалися, навіть кричали. Багато хто розглядав кольорові фотографії.
– Вибачте, – запитала Аліса, коли підійшла до першої групи людей. – Ви не бачили С. Іванова?
– Семена? – запитав сивий бородач в плавках. – Хвилин п'ять назад тут був.
Аліса кинулася до другої групи людей.
– Скажіть, – запитала вона в худенької японки, – ви не бачили С. Іванова?
– Звичайно, бачила, – відповіла японка. – Він мені віддав цю фотографію. Хочете подивитися?
Вона протягнула фотографію Алісі. На фотографії була зображена тварина, схожа на тюленя, тільки з дуже довгою шиєю і головою. Поруч з твариною пливла людина, і ясно було, що тварина дуже велика, метрів шість довжиною, а може, й більше.