Марта Кирилівна убралася в нову модну сукню з шлейфом, обквітчала груди й плечі червоними кокардами і сиділа на канапі, неначе йшла заміж вона, а не дочка. Вона все поглядала в вікно, чи не йде Бичковський. А Бичковського не було…
Вже весільний поїзд вернувся з церкви. Маруся почепила білий фартушок і наливала чай. А мати сиділа на канапі, розіславши свій розкішний убір на усю канапу, і все дивилась у вікно. Бичковський не приїздив.
Сонце спустилось низько, заглянуло в вікна косим промінням і освітило невеличку веселу гостинну, освітило веселу невеличку компанію. Марта Кирилівна була весела, балакала, сміялась. Вона пила чай і все поглядала в вікна, їй здавалось, що от-от загуркотить під вікнами і з дрожки скочить Бичковський. А його не було…
Марта Кирилівна напилась чаю і засмутилась. Вона сперлась ліктем на стіл, підперла долонею чепурно причесану голову, замовкла й задумалась.
Гості не вважали на неї. В хаті йшла весела розмова, неначе малий потік весело дзюрчав по каменях в зелених берегах. Попросили Христину заграти на п'яніні. Христина сіла і чудово програла "Іmрrоmрtu" Шопена. Ця здичіла степова інститутка любила музику і грала, як артистка. В хаті стало тихо. Чудове саntаndо Шопена неначе заспівало пісню про кохання, про щастя ідеальне, високе, нетутешнє. Маруся заслухалась і зітхнула. Пісня неначе промовила до її серця про перебуті турботи, про щастя кохання, але вона згадала, що через дві-три години вона покине матір, покине своє гніздечко, де вона зросла й дівувала. Її взяв жаль. Сонце вдарило на піаніно, освітило велику Христинину постать коло піаніна, освітило два розкішні букети рож центифолій, що стояли на піаніні, освітило портрети Моцарта та Бетховена на стіні.
Проміння обсипали світом велику старинну картину на стіні, де мріли намальовані швайцарські Альпи, вкриті зверху снігом, а з гір падав потік, викладений блискучим бісером; під скелею стояв млин. Вода спадала на колеса млина. Паничі завели механізм старинної картини. Вода ніби лилася з гір, але без шуму; млинові колеса крутились без гуркоту, а млин молов без стукоту. Ломицький згорнув руки і довго дивився на той вигляд. Він згадав свій перший візит в цій гостинній, ту тишу, той спокій, який панував тоді в цьому домі і котрий так принаджував його. Він не зводив очей з тієї картини, що колись здавалась йому назнаком тиші і хатнього спокою в Марти Кирилівни. Той вигляд неначе сміявся з його, молодого, недосвідного. І Ломицький сам сміявся з себе…
"Ой, як же я тоді помиливсь! сміх та глум!" — подумав він, дивлячись на картину.
Маруся окинула оком той спокійний куточок свого гніздечка, де вона вечорами грала на піаніні, де росли і билися її молоді золоті мрії, кинула оком на смутну матір, і несподівано їй стало жаль і своєї хатини, і матері, що мала зістатись в оселі одним одна, як сирота в самотині.
Маруся ледве вдержала сльози. А струни дзвеніли, а пісня Шопена лилася, наче вода гірського потоку в горяному краї; а сонце ясно світило червоним світом в той закуточок, де Маруся зазнала втіхи й радощів дитячих літ, зазнала вперше і щастя кохання.
— Чого ви, Марусю, так задумались? Ваші очі зайшли сльозами. От-от заплачете! — спитала Христина.
— Шкода мені покидати своє гніздечко; я неначе приросла до його. Чогось мені жаль того, що минуло і що вже зникло і ніколи не вернеться,— сказала Маруся.
— Співайте ще пісень, абощо, бо я вже втомилась! — сказала Христина до паничів та паннів.
Паничі й панни заспівали хором українських пісень. Христина грала акомпанімент. Пісні йшли добре, жваво, весело! Всі були раді. Здавалось, ніби стіни й вікна повеселішали. Одна Марта Кирилівна сиділа смутна, її смутний вид мав великий контраст з веселою компанією, з веселою обставою, освіченою літнім вечірнім світом. Бичковський не приходив.
Почало смеркати. Позасвічували світло. Маруся звеліла накривати стіл, сама порозкладала на столі ножі, виделки, поставила чарки, стакани, сама вешталась, поралась, бігала. Ломицький помагав їй, розставляв стільці, а Марта Кирилівна сиділа на канапі, неначе непритомна, згорнувши руки, похиливши голову. Вона думала про свого Бичковського, про свою прийдешню долю…
"Що з ним трапилось? Де він тепер пробував? Чом він не їде? Невже він не приїде? Невже він забув про мене? А що, як зовсім не прийде? І я незабаром, через одну-другу годину, зістанусь одним одна в мертвій самотині в цій хатині, як билина в степу?.." — думала Марта Кирилівна.
Вона нервово іздригнулась усім тілом, згадавши про свою самотність, про мертвоту свого прийдешнього життя. На неї напав страх, навіть жах.
Вже Маруся попросила гостей до столу. Марта Кирилівна остання встала з канапи і пішла й собі до стола. За столом чувся гомін, шум, весела розмова, яку може провадити тільки молодіж… Марта Кирилівна сиділа смутна, нічого не їла, неначе вона була не на весіллі, а на похороні.
"Не буде його вже! Не приїде! Мабуть, капосний, передумав мене сватати. Щось є! Щось трапилось! Раз покинув мене, покине і вдруге…" — думала Каралаєва і почувала, що сльози підступають до її очей.
Випили за здоров'я молодих. Молоді паничі й панни заспівали на прощання: "Гей не дивуйте, добрії люди!" — держачи чарки в руках.
А Бичковський не приїхав. Вже й коні стояли коло ґанку напоготові. Маруся передяглась в дорогу. Молоді почали прощатись. В Марти Кирилівни очі зайшли сльозами. Усі рушили на вокзал. Марта Кирилівна їхала в фаетоні вкупі з Христиною, неначе зомліла. Вона почувала, що її тіло холоне, що її морозить. Вже поїзд стояв напоготові. Маруся і Ломицький хапком сіли в вагон. Гості й Марта Кирилівна ще раз розпрощались з ними в вагоні і вернулись на платформу. Каралаєва окинула очима публіку і зорила скрізь по платформі, шукаючи Бичковського.
"Може, він опізнився. Може, він десь тут між натовпом шукає мене…" — думала Каралаєва.
Бичковського ніде не було. В Марти Кирилівни по спині неначе полізли холодні комашки, її почало ніби морозити. Поїзд рушив. Маруся стала край вікна і в останній раз махнула до матері білою хусточкою. Марта Кирилівна почутила, що її ноги слабшають, неначе їх хтось підтинає чимсь.