Навіжена

Страница 24 из 29

Нечуй-Левицкий Иван

Христина сиділа коло столика і вишивала рушник якимсь взірцем-безконечником. Вона вишивала од безробіття і, очевидячки, дуже нудилась; зраділа, що нагодився знайомий чоловік.

— Чого це ви такі веселі, як ворона на копиці в дощову годину? — спитала в його Христина.— Були там? — кивнула вона вгору.— Не вдалось? га? Я бачу по ваших очах, що не спосудилось. Еге?

І Христина пильно глянула Ломицькому в очі. Блискучі очі пригасли. Під очима чималі мішечки бгались дрібними зморшками. Очі трохи навіть засниділи. Ті матові складочки стали лиснючі та аж світились наскрізь, неначе перлова маса, од перебутої нервової напруги. Христина милувалась і його великими очима, і оригінальними сутінками тих прозорих зморшків, що залягли смужками попід очима.

— Ваша правда. Знов не вдалось! — обізвався Ломицький.

— Шкода мені вас! Зазнала й я колись такого лиха: недурно ж я втекла од свого батенька в вікно та й повінчалась. Я ж вам казала: викрадьте Марусю через вікно або хоч через двері! Нехай тоді мати трохи поскаче циганської халяндри! — сказала Христина.— Стара ніби й животіє на світі задля того, щоб кривдити свою дочку та й вас. Викрадьте Марусю таки заразі от що! це моя така порада.

— Цього мені не можна зробити. Гм…— сказав Ломицький й замовк, спустивши очі додолу і наче аж засоромивсь.

— Не пробували хіба на своєму віку викрадати паннів? Га? От спробуйте! Скільки в цьому поезії, тайни, романтизму! — сказала Христина.

— Цур йому, пек йому, тому романтизмові! Краще було б обминути його,— сказав Ломицький.

— А спробуйте лишень тепер обійтись без цього романтичного вчинку? А ну-те! Що ви мені на це скажете?

— Я знаю… догадуюсь, що є один спосіб, щоб Каралаєва згодилась видати за мене дочку, але, але… Мені ніяково… і трудно це зробити… Але іншого жадного способу нема,— говорив Ломицький, як то кажуть, наздогад буряків, коли моркви треба. Він хитрував так, щоб Христина сама догадалась, чого йому треба, і стала йому до помочі.

— Але, але…— передражнювала його Христина,— вивіз би язичком, як на лопаті, сказав би просто: треба, мовляв, стару Каралаєву передніше видати заміж, тоді й Маруся буде моя. Чи так?

— Ой, так воно є! — обізвався Ломицький, важко зітхнувши.— Але… але… але… Чи з моїм же хистом зробити це діло?

— Яка чудна метода вашої розмови! Але… але… це, мабуть, по сучасній моді, чи що? Постривайте! Ми вам допоможемо! Ми станемо вам в пригоді поміччю,— гукнула Христина.— Висватаємо передніше Каралаєву, і Маруся буде ваша.

— Будьте ласкаві, поможіть мені, бо Маруся сохне, в'яне, і я ходжу, мов з-за угла прибитий,— сказав Ломицький.

— Тривайте!.. Поїду, зараз поїду в Бендери до Бичковського! — обізвалась Христина.— Це мій і мого брата давній приятель; з нашої, бачте, компанії. Я потягну його з собою сюди, на Великий Фонтан, на карти. Поманю його добрим могоричем; запросю до себе й Марту Кирилівну. Поведемо їх гуляти над море. Посадимо в купці в човен та повеземо на море на прогуляння. Знаєте — поезія на морі, морське повітря, добре смачне вино… Я вам цю справу обчикрижу так, що Бичковський і не зоглядиться, як всуне шию в нашийник і сам доброхіть запряжеться в ярмо,— сказала Христина.

— Будьте ласкаві, зробіть це діло! Я догадуюсь, що стара хоче заміж і боїться, щоб дочка не вийшла передніше за неї,— сказав Ломицький.

— Де чорт не вдіє, туди бабу пошле,— сказала Христина. — Оце ж я й думаю залигати налигачем отого бичка. Залигаю та й притягну сюди, хоч би він і опинався.

— Та, бачте, у немолодих дам… то се то се… то нерви, то вередування…— знехотя обізвався Ломицький.

— Добрі нерви! Старій Каралаєвій, мабуть, мало ліків од морського повітря од нервів: їй треба б степового. Як у мене часом було розходяться нерви, то я вийду в степ до косарів, ляжу на копицю сіна та й засну. Висплюсь на полі і нерви засплю. Вивезіть лишень свою Каралаєву в степ та посадіть її хоч на місяць на ожеред сіна, десь під Бендерами, то й минеться те лихо од нервів. Нехай би з місяць попохарчувалась одним повітрям, манною небесною та вранішньою росою, то, може б, не вередувала так,— жартувала Христина.

— Ви-бо все жартуєте, Христино Степанівно! — сказав Ломицький.

— Марта Кирилівна таки добра заводіяка. Коли ви вже з нею завелись та загризлись, то тільки я одна вас розбороню і поєднаю.

— Жарти жартами, а я оце поїду в Бендери та причепою причеплюсь, реп'яхом пристану до Бичковського,— обізвалась Христина.— Я вже знаю, з якого боку приступити до бичка.

— Коли ваша ласка, то й допоможіть мені, бо поки мати не вийде заміж, поти вона не віддасть за мене дочки,— сказав Ломицький.

— А буде за це могорич? А вже я вам цю справу так вироблю, що аж губи оближете.

Христина притулила кінчики пальців до своїх червоних уст і поцілувала їх. Ломицький подякував і поїхав до Одеса.

Ввечері того-таки дня Христина сіла на поїзд, перелетіла степи і вночі опинилась в Бендерах. Переночувавши, вона вранці побігла на квартиру до Бичковського і постукала в двері.

Бичковський тільки що напився чаю і валявся в одній сорочці на канапі.

— Хто там? — спитався Бичковський, підвівши свою здорову кудлату, непричесану голову.

— Я! — обізвалась Христина.

"Ой лишечко, дама!" — подумав Бичковський і схопився з канапи та зопалу насилу натяг на себе сюртук, насилу потрапив в рукави.

— Хто ви такий? — знов спитав Бичковський.

— Ваша давня, як світ, знайома. Чи ви, пак, в чоботях, чи без чобіт? — спитала Христина.

— Ага! це ви, Христино Степанівно! Вибачайте! Зараз трохи причепурюся,— обізвався Бичковський і прожогом вискочив у кімнатку, натяг жилетку і решту убрання, причесав кудлату голову, трохи причепурився й вийшов.

— Можна! — гукнув він з кімнати.— Прошу! Вступіть! Христина раптом одчинила двері. В хаті на столі шипів самовар. Зелений стіл стояв серед хати розкритий, рясно обписаний крейдою, на йому валялись карти й чарки. В кутку стояв кошик з порожніми пляшками.

— Добридень вам! Ого-го! та ви оце, як бачу, після вчорашнього балу! Ще й сліди такі значні,— весело заговорила Христина.

Бичковський вийшов з кімнати і поздоровкався з Христиною.

— Повертайтесь же проворніше! Стоїть та на мене дивиться. Ой ви, правдивий бесарабський "кап-ді-боу"! Давайте ж чаю.