Прищепа (збентежений). Ну, то що ж робити, що...
Галя. Зараз же, може, ще й сьогодні після обіду їдь до Києва. Згоджуйся, бери працю, а за три дні і я приїду до тебе. Тоді і одружимось. А інакше й дивитись на тебе не хочу.
Прищепа. І це твоє останнє слово?
Галя. Останнє слово.
Прищепа (рішуче). Ну, то так воно й буде. (Бере її руки.) Ти моя доля, і за твоїм проводом — до праці, до щастя, у широкі світи!
Галя. У широкі світи! А тепер іди — мені ще багато роботи, адже ж мама й то одна порається.
Мокрина виходить з хати причепурена і вже зовсім готова, щоб приймати гостей. Хвилювання й урочистість наступного приймання надають їй багато краси й навіть величності, вона вся опанована передчуттям близького щастя. Вся вона, як золота осінь,— уособлення рясноти й задоволення праці. За нею якась молодиця з членів артілі несе стос тарілок.
Мокрина. Галю, ти тут? Ми вже майже скінчили з Меласею, спасибі, прийшла допомогти. Ось тільки стола влаштувати. Іди допоможи бабусі біля печі.
Галя. Зараз, мамо, зараз. (Убігає до хати.)
Прищепа іде за нею.
Мокрина (весело, бадьоро). Швидше, Меласю, швидше — вже час. (Розстановлюють удвох тарілки.) Станови трохи просторніше, ось так. Тепер давай ложки. Неси хліб, огірки, помідори, таранку, оселедця.
Обидві бігають весь час з тарілками й півмисками з усякою стравою.
М о к р и н а. Це що? Огірки? Треба ще накришити цибулі, скажи Галі, щоб накришила. Та й хліба більш нарізала., цього ж мало.
Пораються, ладнають.
Стусан енко (теж тягне якісь півмиски, з повним ротом). Ковбаса. Я таки вже покуштував 3і піваршина. Ну й добряча, ріж мою душу вареником. (Бігає до хати й назад.)
Мокрина. Станови тут. Та спитай, чи не час виймати з печі м'ясо.
Стусан енко (знов тягне велику миску). Баклажани, смажені з помідорами. (Засовує пальця в миску І обсмоктує.) Ну й смачні ж, бодай їх,— і як це ти тільки вмієш. А перець так аж в роті гсірить, ріж мою душу вареником.
Мокрина. Швидше, швидше. Неси яблука, грушки, сливи. (Стусаненко тягне великий кош з садовиною, плямкаючи яблуко.) Я ж зараз. Щоб старший сировар Стусаненко та не впорався.
Мокрина. Якби ти знав, Юхиме... (Кладе йому обидві руки на плечі.) Якби ти знав, Юхиме, який це великий день для мене сьогодні.
Стусаненко (плямкаючи яблуко). Ну, то звісно ж. Премію одержали — це ж не кожного дня буває.
Мокрина. Та, і премію, і це теж. Але сьогодні ми мусимо ще щільніше об'єднати і нашу працю, і все наше майно, ти ж знаєш, сьогодні ми хочемо перейти на статут комуни, усуспільнити й землю, й худобу, навіть жити постановимо укупі, навесні й будувати почнемо.
Стусаненко. Та звісно ж! Давно пора.
Мокрина. Так, Юхиме, збудеться все, до чого я прагнула за всенький час мого життя. Але знаєш (зітхає), все ж таки мені якось боляче... може, доведеться кинути й цю хату, й цей садок. Гхоч багато натерпілась я тут лиха, але знаєш, якраз сьогодні мені всміхнулась тут одна велика радість і знов потягнуло до садочка, до власної хати. (Підіймає голову.) Але це тільки на мить. Будьмо ж веселі, щасливі, Юхиме.
Стусаненко. Бра! Вкупі працювали, вкупі й п'яні, будемо. А проте (чеше потилицю), з тобою ж пива не звариш, ти ж і чарки не дозволиш випити за обідом. Ех! і .
Мокрина (сміється). Ні, ні, Юхиме, не будемо ганьбити нашого громадського свята. Та й навіщо ж вона, ота клята горілка? Хіба нема в нас нашого фрухтового вина? Хоч і не міцне, зате своє, артільне.
Стусаненко (чеше потилицю). Та вже ж що з тобою
поробиш. і
Мелася тягне, високо держачи, блюдо з печеним.
Стусаненко (в захопленні). А пахне ж як, ріж мою душу вареником! (Засовує пальця в блюдо й обсмоктує.) А підлива яка!
Мелася. Геть, не смій пучок совати!
Мокрина. Ну, то принеси ж, Юхиме, барильце з вином та глечики, щоб налляти.
Стусаненко. Я миттю! (Плює на руки.) Щоб старший винокур Стусаненко (тягне барильце,і становить біля столів на лаві), хоч і не варто воно того, оте вино... Ех.
Мокрина (розливає вино по глЛечиках). Якби ти знав, Юхиме, як радіє моя душа, коли я бачу цю рясноту, цю гойність осени, цю щедрість землі, що годує всіх,, хто працює біля неї. Я б хотіла стояти отак увесь час і повними жменями роздавати все, що дає нам щедра земля... і цей хліб, такий запашний і золотистий, і румуні яблука, й соковите м'ясо. Чи може ж бути де краще, як у нас на селі, що годує всис людей.
Стусаненко. Е, ні, не кажи цього, кумо. Без города й село" нічого не варте, без міста й земля не розщедриться. Адже ж і отого трактора, що нам подарували, в городі на фабриці зроблено, та й інші машини. Багато б ми мали з нашої землі з отих дідівських клаптиків, якби не навчило нас місто, як і орати, і сіяти по-новому. А без машин і спільної праці не заведеш. Он в Любинецькій комуні — все машини. В нас торік вся городина посохла, а в них водокачка біля ставку аж 14 десятин поливає. Не вродило одне, вродить друге, на все в них порада є — городська культура навчила!
Мокрина (сміється). О, то й ти за культуру, Юхиме.
Стусаненко. Ну, аякже. Без культури й земля дура.
Мокрина (зітхає). Може, й правда...
Голос з хати: "Юхиме, Юхиме".
Стусаненко. Агов. Я зараз. (Убігає.)
Мокрина (сама). Невже ж насправді можливе таке щастя... Невже ж і на мене сонечко гляне... навіть і вірити страшно. (Іде до хати, але відступає вражена.)
З хати виходить Кучерявий. Він дуже перемінився. Худий, жовтий, борода неголена, замість колишньої пихи на обличчі вираз жовчної та хмурої підозріливості. Вдягнений неохайно, навіть убого, чоботи порозлазились.
Мокрина (вхопившись за серце). Ти! Ти!
Кучерявий (хмуро й зле всміхаючись). Не пізнала? Мабуть, не сподівалась? Де ж там. Де ж там про чоловіка згадати за такого веселого життя, он які бенкети влаштовуєш.
Мокрина. Чого... чого ти прийшов. Чого тобі треба від мене?
Кучерявий (не слухаючи). А може, це ти заміж зібра-лась? Весілля при живому чоловікові справляєш. А то, може, це ти мене таким бенкетом зустрічаєш?
Мокрина. Чого! Чого ти прийшов до мене?
Кучерявий. Як-то чого? Хіба ж я не властен до своєї хати вернутись? (Сходить в садок.)
Мокрина (схвильована). Тут немає твоєї хати, Борис, ти сам відштовхнув мою руку, коли я благала тебе не кидати мене, наші шляхи розійшлись назавжди, і не я в тому винна.