Мокрина. Та в газеті ж надруковано, що нашому колективові присуджено за гарну роботу премію — трахтора. Але вибачай, мені ж багато роботи, ти ж сам розумієш — стільки народу нагодувати. Галю, Галю!
Стусаненко. Так я ж вам допоможу! (Плює на руки.) А я ж пащо! Ну й чудасія. Ну, то тепер, звісно, всі до комуни посунуть. (Озирається.) А де ж будуть збори, обід? Де ж столи?
Мокрина, Як де? Звісно, в хаті.
С т у с а н е н к о. Та що це ви, кумо. Хіба ж можна в хаті. Це ж ви нас усіх позадушуєте, ріж мою душу вареником! Краще ж отут, в холодку. Давайте я вам зараз все влаштую.
Мокрина (вагається). Хіба й справді...
Стусаненко. Та звісно ж! Я миттю. Де у вас столи? (Біжить до хати й зараз же тягне стола.) Я миттю. І як я тільки не знав, ріж мою душу вареником. (Становить стола І біжить за другим.) А нум, кумо! (Знов тягне вже з Мокриною великого стола.) А про мене там не написано? Сюди, сюди, так. Не написано, що, мовляв, член артілі Юхим Стусаненко, старший сировар? А де стільці?
Мокрина. Ні, цього не написано.
Стусаненко (тягне одразу штук 6 стільців І цілу лавку). А бодай їх писало! (Ладнає столи.) Давай скатертки. Так. Тепер посунь з того боку. Ще. О. Прямо як на вокзалі в Києві. Що треба робити? (Плює на руки.) Я миттю. Щоб старший сировар Стусаненко та не зробив, та ще діставши премію. Станови сюди квіти, Галю, щоб усе по хвормі.
Увіходить Прищепа. Він дуже перемінився з вигляду, зміцнів, погладшав, на обличчі грає здоровий рум'янець, замість хмурої байдужливості тепер на всьому його погляді та рухах лежить відбиток спокійної впевненості
в своїх силах. Мокрина ввесь час метушиться.
Галя (кидається до Прищепи). Чого це ви вчора не приходили? А ми вас ждали, ждали...
Прищепа. Не можна було, Галочко, треба ж було підготовитись до сьогоднішніх зборів — статута скласти, майнове становище вияснити всіх наших членів. Адже ж сьогодні знаменний день, Галочко, знаменний для всіх нас. Сьогодні ми робимо дальший крок у нашому житті. Наша артіль, мабуть, стане комуною, а я...
Галя (пильно дивиться на нього). А ви?
Прищепа (сміється). А я хоч і не маю жодного господарства, все ж таки почуваю себе зворушеним — неначе й мені цей день обіцяє щось несподіване.
Г а л я. А я вже й книжку прочитала, що ви дали. Ах, яка ж там краса... і єсть же щасливі люди, що можуть мандрувати, бачити світ і всі його чуда: море, гори, великі міста. (Зітхає.) А я ось і в Києві не була ніколи.
Стусаненко (втручається). А я був, ха-ароший город — добре пам'ятаю і Лавру 22, і печери, і Варвару золотоверху 23, і як двадцять карбованців на вокзалі вкрали... Знаменитий город, ріж мою душу вареником. Ну, я піду, треба ще, мабуть, тісто замішувати. Де у вас тісто, кумо? (Плює на руки.)
Мокрина. Та одчепись, дурний. І без тебе замісили.
Стусаненко. Ну, то я піду подивлюсь, чи все там по хвормі. (Іде в хату.)
Галя. Да, до речі, ви вчора одержали листа з Києва? Од кого це — од видавництва? Про вашу книжку? Що вони пишуть? Може, вже видрукована?
Мокрина (скінчила поратись і витирає руки фартухом). Якого листа, звідки? (Сідає поряд.)
Прищепа (трохи змішавшись). Та це... це не про книжку. З Києва лист, Мокрино.
Галя. Не про книжку? Про що ж тоді?
Прищепа. Мене кличуть до Києва... зовсім. Пропонують постійну роботу в видавництві. І платню добру обіцяють.
Галя. Ах! Я так і думала. Ну і що ж, що ж ви відповіли?
Мокрина (підводиться схвильована). Теле... запрошують до Києва. Значить, значить, ти виїдеш од нас? (Вражена.)
Прищепа. Вони прохають відповісти до 12-го. Але я ще нічого не писав. А проте, навряд, щоб я згодився зараз. Адже ж мені так добре у вас в артілі, то чого ж шукати кращого? Тут, біля вас, я знайшов життя, здоров'я, щастя, тут за простою, здоровою працею я відновився і тілом, і душею, тут ожили ми обидва — і я, і хворий мій брат, то чого ж бракує мені ще? Творчості? Але, навпаки, ніколи за весь час мого життя я не почував стільки творчої сили, не мав стільки нових ідей, як тут,— та й не дивно. Тільки тут, торкаючись лона землі, коло самого джерела живого життя, можу я написати що-небудь справді прекрасне.
Мокрина (з запалом хапає його руки). Так. Так. Ніколи ще не зраджувала земля того, хто щиро її любить, хто хоче працювати біля неї. Вона, тільки вона дасть тобі і силу, і радість, і щастя!
Г а л я. Не можна казати так, мамо. Чи варта ж чого земля без міста, без міської науки? А як заслаб у нас взимку Петрусь, чи не ви ж возили його в місто до лікарні? Чи врятувала б його земля, якби не зробили операції лікарі в Червоному хресті? І тепер виряджаєте його в місто до школи. Та й земля не родила б, якби не місто. Трахтора, що в премію дістали, теж не в селі зроблено. Не врятує й земля без міської культури!
Мокрина. Спитай краще його, Григорія Івановича, багато дала йому ота міська культура? (Важко дише.) Він знає.
Прищепа (підводиться і, взявши Мокринині руки, говорить зворушений.) Вся моя душа зворушена, як тільки я згадаю, що зробила ти для мене, мій любий друже Мокрино. Не те, щоб їхати од вас кудись, по невідому долю, я би радий і зовсім зостатись у вас, бо тут моя доля, тут моє щастя, моя радість. (Озирається на Галю, що теж підводиться і одвертається замішана.) Спасибі <ж тобі за все, мій любий друже! (Тисне її руки.)
Мокрина (глибоко схвильована, палко). То хіба ж так, то хіба ж так вітатись нам з тобою? (Закидає йому руки на шию й палко цілує, а потім убігає в сльозах.)
Прищепа (замішаний повертається до Галі). Галю... Галочко... Що таке з мамою?
Галя (теж замішана). Я не знаю... хіба... хіба що вона не зрозуміла...
Увіходить дяк Ф і я л к о в, цього разу в цивільному вбранні, з кишені в нього стирчить величезний сувій паперу.
Фіялков (уклоняється). Наше шанування. З неділею вас, вельмишановний товариш Прищепа, добридень, Ганно Пилипівно. О, то у вас, я бачу, цілий бенкет, певно, з нагоди премії за вашу артіль. Аякже, чули, чули і ми з отцем Афонасієм, а проте, я тепер сам по собі.
Галя. Що це ви, Захаріє Семеновичу, я й не бачила вас в цивільному?
Фіялков (причепурюючись). Оная довгополая спецодежда не відповідає зараз моїм, екхм, інтелігентним заняттям. А я до вас, вельмишановний Григоріє Івановичу... за порадою.