На тім націоналізмі, на тім пристосованні національних приказів до вдачі й психіки нації, повинні ми збудувати цілу нашу ідеологію, політичну, суспільну, культурну, релігійну. Те пристосування значить, у першій мірі, безоглядне утвердження, іманентної кожній нації, волі до життя й розросту, а дальше плекання й розвій тих первнів нашої психіки, які повстали з нашої історії, з нашого положення крайнього сходу Окциденту. Ті первні, це західньоевропейської концепції родини, громади, власности, це засади органічности нашої культури, особистої ініціятиви, соціяльної окреслености й виразности, сформованости, ієрархії, не числа, особистої активности, не її уярмлення, моменту продукції, не розподілу, організації, не анархії, ідеалізму, не матеріялізму. "Скрізь, де панує европейський дух – каже Поль Валєрі – спостерігається максимум потреб, максимум праці, максимум капіталу, максимум видатности, максимум амбіції, максимум могутности, максимум змін у зовнішній природі, максимум зносин і виміни... Цікаво, що европейця не означує ні раса, ні мова, ні звичаї, але стремління й розмах волі"[30-3]...
Перенесений у сферу конкретних відносин, той ідеал був би для нас суверенність, "імперіялізм" у політиці, свобідна від держави церква – в релігії, окциденталізм – в культурі, вільна ініціятива й розріст – в економічнім житті.
Але для втілення цього ідеалу потрібний власне той "розмах волі", а для нього повний розрив з дотеперішньою ідеологією провансальства. Ідеології останнього і того націоналізму, який розвиваю тут, не можна погодити з собою. Уживання і панування, симбіоз і власновладність, гармонія й контрапунктивність, оборонність і аґресивність, скептицизм і догматизм, мінімум і максимум, матеріялізм і романтизм, нарід і нація, юрба та ініціятивна меншість, "стихійність" і активність, толеранція і виключність, раціоналізм та іраціоналізм, партикулярність і загальність, всеобіймаючість, розум і воля, провінціяльство та всесвітянство і націоналізм – ось у якім протиставленні можна схопити суть обох ідеологій.
Засади чинного націоналізму, який скрізь підкреслює момент волі, влади й агресії – є запереченням дотеперішніх засад "розуму", "стихійности" й "порозуміння"; є цілковитою суперечністю драгоманівщини. Засадою останньої були "раціоналізм у культурі, федералізм у державі, демократизм у громаді". Чинний націоналізм каже: органічність і віра в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархія в громаді. Там "щастя маси" – було змістом життя, клясова боротьба – життєвою формою, безвірність життєвим духом. В чиннім націоналізмі: змістом життя є активніст і могутність нації, життєвою формою – національна боротьба, а духом життя – "романтика", віра. Там патріотизм був "важке ярмо", не "сантимент", тут – він повинен стати власне "сантиментом", власновільним поривом, запалом.
Уважний читач спостеріг, що чинний націоналізм не заперечує ієрархічної синтези різних засад, лиш приходить до неї зовсім іншим шляхом. Він теж приходить до синтези універсалізму й націоналізму, інстинкту й розуму, традиції й нового, реалізму та ідеалізму, народу та провідної меншости, життя й волі, але підкреслює якраз той момент, який лишало в тіні в своїй синтезі провансальство. Головний момент, який обіймає цілу ідеологію чинного націоналізму, це момент панування, влади, активности, всупереч до домінуючого моменту провансальства – уживання; пасивність та підпорядкування обставинами, відірваними засадами, партикулярному, народові, чужим ідеям там, і активне накинення себе їм тут. Це те, що я назвав би новою ідеологічною підставою тих зусиль нації, які вимагає від неї час.
Від тих зусиль наша нація не сміє увільнятися, не сміє замкнутися в своїх тісних межах. "Нація, що замикається в стараннях про свої тісні справи, не грає вже загальної ролі в світі. Нація може панувати лише через універсальні сторони свого генія". І ті "універсальні сторони" (про які була мова в II частині) чекають на свій буйний розвій, бо ми, бодай в потенції, не є націяпровінція. Той "розмах волі" жив у наших предках, в ідеї колонізації Лівобережжя, в ідеї опанування Чорного моря, в боротьбі з Північчю. Подібні завдання встають на ново перед нами.
Це є та "універсальна сторона українського генія, та остра й свіжа ідея, сполучена з безмотивною волею до життя, що повинна нас вивести поза вузькі концепції "автономії" і "сходів Европи" на світову арену, вернути до тих часів, коли до голосу нашої нації прислуховувалися всі ті, які приглядались рішенню світових проблем. Це та синтеза, яка обіймає завдання нації – "перед визволенням і – на другий день" по нім. Той голос на ново зуміємо видобути з себе лише коли в одній гармонії, получимо нашу національну ідею й національний ерос. Аж тоді "вогнем залізного ентузіязму" загориться відсвіжена Україна та її ідея. Аж тоді скінчиться наша "анархія доктрин", "ослаблення волі", і "роздвоєння душі". Аж тоді наші "прекрасні конвульсії" переміняться в один великий рух, якому зуміємо надати ціль і бажаний розмах.
В нас досі не могли знайти свого "знаю", і в тім лежить глибша причина сучасного стану України, не лише чужа брутальність і "обставини". В нас тому не можуть здобутися на відважне й сильне своє "знаю", бо бояться його, бо не можна погодити непогодиме: ідеали спокою й свободи й могутности, поєднати "революцію" з "музикою", волю з безжурністю, насолоду й ідилію – з боротьбою, спокій і гармонію з насильством, ліризм з драматизмом, мир з війною, справедливість з владою, безпеку з авантурничістю, спокій з рухом, щастя з "розмахом волі", рабство зі свободою... "Ми" приймаємо чуже владарне "знаю" тому, що нам страшно виробити своє, що ми воліємо зістатися з нашою "красою", лишивши чужинцям їх "силу". Те хитання волі мусить скінчитися. Нація, що стремить до свободи й до відіграння своєї ролі в світі, мусить раз на завжди позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, волевий світ сильних народів володарів, який уже зачинає прокидатися на Україні.
Бо, всупереч провансальцям, "воля, слава, сила, відмірюються силою боротьби" не "страждань" і "сліз". Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема. Німецький барон, який в ім'я культури претендував недавно на панування в Балтиці; лотиш, який в ім'я "більшости" створив там свою державку і москаль, що мав і хоче знова її мати в ім'я доступу до моря, всі вони, для себе мають рацію. Життя ж признає її тому, хто викажеться більшою силою моральною й фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути. Прекрасно співають англійці "пануй Брітанія над морями, і ніколи, ніколи, ніколи ми не будемо рабами"... Або "панування" або "рабство"! Ту ж думку висловлював і співець "Слова о полку" про князя Ігоря – або "сідло золоте" – або "сідло невольницьке"...