Націоналізм

Страница 66 из 84

Донцов Дмитрий

Право нації на самовизначення? Певно, але не кожна, що "має" це право, має його! Це найліпшев глибині своєї душі знають самі претенденти на це право: "бунт темношкірих стоїть перед дверима (пише той самий автор), але покищо він не є ознакою державнотворчої сили"[119-2].

В тім суть і глибше значіння зв'язку між поступом і правом на нього. Бути перейнятим великою ідеєю і фанатизмом до її зреалізування, це ще не забезпечує перемоги, треба мати геній її справді здійснити! Правда, що ні одна ідея не перемогла, яка не носила прикмет "романтичної" доктрини, яка не мала на своїм чолі фанатиків, але також не перемагала й та ідея, що не посувала людськість в її розвою хоч один крок наперед. Бо так само, як не може утриматися при житті й пануванні кляса, що перестала бути суспільне корисною, так само не може утримати пануючого становища в світі нація, що не є корисна своїм пануванням для людськости. Ті раси звичайно знаходять легку синтезу між: націоналізмом та інтернаціоналізмом. Pax Romana і British Empire попрацювали здається більше, щоб зінтернаціоналізувати і зцивілізувати світ, аніж паперові інтернаціоналістичні "кастрати". Цезар і Сесіль Родес були ліпшими інтернаціоналістами, як Ленін і Маркс.

Один з апологетів тієї теорії, пише: "Бажання свободи, про яке тепер так багато чується, це лиш відворотний бік другого бажання, так само універсального і непоборного: бажання правити іншими людьми". Один з персонажів Фукідіда каже: "Я не картаю атенців за бажання правити іншими людьми, бо це природно; але я ганьблю інших за те, що позволяють правити собою". Свобода все йде разом з вищістю (superiority). Нижчий, меншевартий не може ніколи мати нічого, як тільки свободу з ласки, яка остільки ж порожня як непевна. Слабі нездарні раси не сміють сподіватися, що їх... не потурбують в оселищі[120-2]. Тому то точка погляду поступу не має нічого спільного з "моралю". Так само, як перемагають не "моральні" раси чи системи в нагороду за свою "моральність" або "терпіння", так само гинуть вони не через "неморальність" і "несправедливість" до тих, якими правлять, лише тому, що перестають виконувати соціяльно корисну функцію. Так довго, як її вони виконують, їм дарують їх привілеї і насильства, а в противнім разі – вони гинуть. Так впав царат, не через насильство і злочини, лише тому, що його організація не потрафила охоронити великої імперії ані від ударів зі Сходу (Японія), ані з Заходу (Німеччина і Австрія). Коли це вияснилося, – привілеї і насильства пануючої кляси, які були ані менші, ані більші перед тим, раптом стали "злочинами" і царат впав. Французький февдалізм (каже Спенсер) впав в декаденцію тому, що ця система не давала вже жадних корисних для всіх наслідків, лише позістали лихі сторони. Пануючі кляси не виконували більше своїх функцій, хоч дальше затримували свої привілеї. Публічна влада виконувалася виключно в приватнім інтересі, – цьому власне, а не "привілеям", "здирствам" і "неморальності" завдячує февдалізм революцію, що знищила його[121-2].

Те саме в міжнаціональнім житті. Імперіалізм це не тільки "здирство", але одночасно виконання громадських справ, в громадських інтересах націями, покликаними й управненими до того. Є вищі і меншвартні народи; що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють. Всякий поступ базується на нерівності і признає засади вищости. Хто не має відваги або даних стати рівним вищим, не має змоги стати рівноправним, незалежним[122-2].

Природа не знає гуманности й справедливости, вона знає лиш заслуги й винагороди. Коли селянин не орав і не сіяв, природа не каже йому: він порядний чоловік, ми не можемо бачити його голодного... Вона каже: цей чоловік не сіяв, він не жатиме! Коли рибалка не закидує сіти в море, природа не каже: він має діти й жінку, йому треба помочи... Вона каже цілком просто, і зовсім не "людяно": він не працював, хай терпигь! Природа винагороджує лише в пропорції до зусиль і заслуг – для її мети. В суспільнім житті обов'язує та сама засада, і ні одна нація не дістане в дарунок жнив від "справедливої" природи, коли вона не сіяла; ні одна не дістане незалежности, коли не хоче і не може її осягнути, коли не має почугтя й сили здорових рас, що хочуть панувати над людьми, землею, повітрям і морями, служачи собі і – людському поступові.

Соціялістичні "гуманісти" також підпорядковують справу справедливости і незалежности народів справі поступу, як вони його розуміють. Для них поступ – це справа пролетаріяту, і тему Енґельс писав: "Мусимо співпрацювати над визволенням західньоевропейського пролетаріяту і цій меті підпорядкувати цілу решту. Тому як би й не були симпатичні балканські слов'яни, оскільки їх визвольні стремління йдуть у розріз з інтересами пролетаріяту, про мене хай їх чорт візьме (konnen sie mir gestohlen werden!)"[123-2]. Енґельс також ділив

народи на "вищі" і "меншевартісні", а "збратання народів" розумів не як "збратання всіх європейських народів під одним республіканським прапором", лиш як "союз революційних народів проти контрреволюційних", ідея, спляґійована пізніше Леніном[124-2]. В цілковитій згоді з "буржуазним" імперіялістом, пише соціялістичний: "Теорії загального братерства народів нічого не варт, коли не береться взгляду на історичне становище, на щабель суспільного розвою поодиноких народів"[125-2].

Наведеного досить. Історія стверджує, що панувати все могли лише раси, натхнуті великим безінтересовним патосом ("теологічною" ідеєю), великим фанатизмом, який є неминучою складовою частиною кожної ідеї, що глядить в будуччину. Але й навпаки, раси й ідеї, які хочуть грати ролю в історії, мають гукати не до світової "справедливости", лише до своєї волі і здібностей – пхнути історію наперед, працювати для "поступу".

Так ми прийшли до певного доповнення нашої четвертої підстави всякої великої ідеї: не лиш фанатична, безкомпромісова повинна бути вона, але й служити інтересам поступу, як ми його тут розуміємо, себто, як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури й цивілізації. Ідея, яка не в стані узгіднити себе з цими останніми вимогами, мусить захиріти, як напр., еспанська або магометанська, що помимо свого фанатизму і безсумнівної "теологічности", мусіли уступити місце іншим. Ось як про це сказав Ренан: "Нація, яка замикається в чисте перестерігання свого інтересу, не може вже грати загальної ролі. Країна може мати провідну ролю (maitrise) лише через універсальні сторони свого генія"[121-2].