Про цей афект, який він називає "самолюбством" глибше говорить Спенсер. Він осуджує надмір цього самолюбства, але ще більше його брак. "0цінювати себе за низько викликає два роди... лих. Хто не боронить своїх особистих прав, сам стягае на себе аґресію (інших) і викликує тим способом самолюбство в інших; хто неоправдано недовіряє собі, той не важиться простягнути руку за речами, які стоять йому до розпорядимости. Те саме можна сказати і про патріотизм. Правда, пересада цього почуття в якоїсь нації роблять її зарозумілою і аґресивною, та коли в неї замало цієї агресії, то не має потрібної сили до упоминання о свої права, які тоді топчуться іншими націями"[81-2].
З тих слів Спенсера робимо цікавий висновок: там де заламується в нації її аґресивний характер, заламується рівночасно й запал до оборони своїх прав. В нашім провансальстві ті речі досі старанно розрізняли. "Ми тільки за наше лягали кістками, коли нам чинилися шкоди, ніколи не гралися ми кайданами, чужої не гнули свободи" (Старицький) – так думали в нас, і забували, що коли ми не на словах, але дійсно "лягали кістками" за свою справу, то якраз тоді, коли ми не лякалися "гнути чужу свободу", як це було під час Святославових виправ до Царгороду, Ігоревих – на Дон, під час договорів Хмельницького і Мазепи з Европою про поділ Польщі і Московщини. Революційна Франція, з якої вийшов диктатор континенту Наполеон, революційна Англія, з якої вийшов погромник Ірляндії Кромвелл, революційна Росія, що боролася з "німецьким імперіялізмом", щоб потім накинути свій, ще гірший, нам, Італія Мадзіні і Ґарібальді, Італія, визволителька Трієсту, та Італія завойовниця німецького Тиролю, Еспанія, що визволилася зпід панування маврів, і Еспанія, властителька Марокка, – всі вони свідчать, що природа та історія не знають різниці між афектом оборони і нападу.
Писати, як у нас пишуть: "Боротьба за національну волю походить не з любови і бажання панувати над кимсь, а лише з ненависти до рабства"[82-2], – значить не розуміти динаміки суспільного розвою. Природа та історія не знають рас аґресивних і неаґресивних, лише раси сильні і слабі. Раси сильні – визволяються, коли вони підбиті, і розширюються коштом слабших, коли є вільні; раси слабі – або здобуваються лиш на спазматичний бунт (коли вони під ярмом), або роздаровують своїм ворожим меншостям "національні", "культурні" та всілякі інші автономії (коли є вільні).
Не важне, чи нація аґресивна чи ні, чи ідея аґресивна чи ні. Важне, чи ідея сполучена з відповідним чувством, з абстрактною волею жити і рости, чи, навпаки, ця ідея є розумовою абстракцією, що хоче забити афект (як це робив Драгоманів і драгоманівці). В першім випадку – така ідея переможе, в другім – вмре. Ці афекти Геґель звав "патосом", означаючи його як "загальні сили,... які виступають не тільки для себе в своїй самостійності, але живуть так само і в людськім серці, порушуючи людські почування в їх "святая святих"[83-2]. Цей патос майже однозначний для нього з пристрастю, лише позбавленою присмаку низького і самолюбного.
Без цього то патосу не може жити ніяка ідея, в тім числі й національна, і тому непростимий гріх поповнила драгоманівщина, силкуючись цю здорову і конечну підставу всякого руху, – висміяти й обезвартнити.
Цей патос у носіїв великих ідей прибирає форму того, що в поточній мові зветься "фанатизм", з тим
присмаком чогось негарного, яке цьому слову надають усі "ні гарячі, ні холодні"", акуратні, літеплі, ліберали, демократи і інші "народолюбці". Тимчасом цей "фанатизм" знов таки є невідкличним станом душі всіх діячів і учасників великих епох, усіх, що дають себе нести великій ідеї. Цей фанатизм сторонників великої ідеї випливає вже з її "релігійного" характеру. Віруючий дивиться на свою правду як на для всіх обов'язуючу. Він "фанатично" ненавидить усе, що протиставлюється приняттю його, одиноко спасенної віри. "Фанатик" – узнає свою правду за об'явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність і нетерпимість до інших поглядів. Тверда віра в гасла, що він голосить, як безуслівну і обов'язкову для всіх правду, любов до ідеї, яку він хоче здійснити, безмірна ненависть до всього, що перешкоджає їх здійсненню, – ось та сума переживань, яка огортає всякого правдивого революціонера, фанатика – з конечности і з натури боронених ним думок. Ось чому любов і ненависть усе ідуть в парі, як два доповняючі себе почування з кожного сторонника великої ідеї. Ось чому нікчемною є проповідь наших нащонал"кастратів", які одразу, самою любов'ю хочуть перескочити з царства неприєднаних суперечностей в царство незакаламученої "гармонії" з музикою. Розумові "ідеї" кастратів, що дбають лише про "просвіту" і злагіднення пристрастей, що прикручують полум'я почування, де воно за ясно бухає, – є толерантні до інших, бо вони мерці, що живуть мозком, але не серцем, бо логіка річ угодова. Натомість, чуттєві ідеї "фанатиків" не знають толеранції, бо спір про догмати віри рішається не полюбовним судом, лише ордаліями. ЛєБон каже: "через те, що юрба ніколи не сумнівається щодо правдивого й фальшивого, а заразом цілком свідома своєї сили, – вона нетолерантна". Всі основники якоїсь релігійної або політичної віри оснували її "тільки тому, що зуміли викликати в масах почуття фанатизму"; тільки тому, що навчили їх "віддавати своє життя за свій ідол", ідеал, і – нищити за нього чуже[84-2].
Всяка нова ідея нетолерантна. "Революція, Бартоломієва ніч, релігійні війни, інквізиція, часи терору, все це явища того самого роду, спричинені масами, охопленими тими релігійними афектами, які з конечністю вели до вимордування огнем і мечем усіх, хто опирався запанованню нової віри. Практики інквізиції це практики людей цілковито переконаних у правдивості своєї правди"[85-2].
До цих слів можна хіба додати, що всі великі події в історії – наслідок фанатичних ідей. Фанатиком був убійця Генриха IV, Раваляк, якого, як він зізнав, пхнули до чину "інтереси релігії та непоборимий гін" (impulsion irresistible). Фанатиком був Франсуа І, француз, який казав, що коли б його права рука впала в єресь, він відтяв би її, – та який спонукав Карла V видалити всіх Маврів з Еспанії. Фанатиками кермувалася Франція в добу її найбільшої величі в XVIXVIII віках, коли, як каже ворог всякого фанатизму, Бокль, "ціла нація шукала поради виключно в своїм фанатизмі". Карляйль бачить наймаркантнішу рису пророків у їх "непримиримім завзяттю" супроти ідолопоклонства, проти "видимого". Всі вони – великі іконоборці, "ненависники неправдивих форм". Непримиримість проти "інших богів", яку так картав Драгоманов, є – істотна прикмета всіх великих ідей та їх пророків, а Шпенґлер за найцінніший здобуток війни для Німеччини уважає "здібність ненавидіти ворога"[86-2]. Як далека ця мужня думка від думок деяких наших провансальців, які своє льокайство супроти всякого status cuo звуть "державництвом", а свою душевну вияловилість – "культурністю", що бореться з "шовінізмом".