Цей момент боротьби, який соціологи і філософи признавали як щось неминуче, ще з більшим натиском підкреслюється політиками, щодо людської суспільности. Вгорі я цитував двох теологів – католицького і протестантського, які підкреслювали конечність моменту боротьби для перемоги, для життя взагалі нової ідеї. Політичні публіцисти підкреслюють його неминучість для життя націй. Для Макса Мюллера в надорганічнім світі боротьба також є неминучою передумовою стану рівноваги. Нації ростуть і живуть на те, щоб "дати себе взаїмно чути", і лише в цім терті кожна з них може розвиватися. Звідси падає особливе світло й на війну[52-2]. В італійця Енріко Коррадіні, воля життя і воля влади переміняються в "волю війни", коли він говорить про справи національні. "Воля війни між націями вічна. Війна є вічна. Історія це підтверджує. Всі поодинокі історії націй і держав підтверджують це". І тут шлях до гармонії веде через боротьбу, "міжнародний мир – це єдність націй для витворення життєвих дібр. Війна – це боротьба націй за їх посідання". Коррадіні так само відкидає наперед усталену гармонію, відразову афірмацію. "В дійсності принцип війни і принцип миру є лише два боки того самого принципу. І принцип єдности, і боротьби між клясами, є ніщо інше, як два боки того самого; життя нації, як і життя між націями, не складається з єдности і не складається з боротьби, воно складається і з одного, і з другого. Життя націй зложене з сталого руху, що перемінює єдність на боротьбу, а боротьбу на єдність.
І міжнародне життя збудоване на боротьбі, на сталім русі, що перемінює мир на війну і війну на мир. Лише в "єдності і боротьбі кляс... об'являється глибока єдність даного покоління. І ще глибше між націями, в їх мирі і війні об'являється єдність нашої species". Бо "війна не є серед людей, не є серед народів, не є серед націй, не є серед племен, – вона є між species, а через те і між людьми, народами, націями і проче". Автор відважно твердить, що перед світовою війною було чотири пацифістичні теорії, і в кожній з них була війна. Існувала теорія військова. Збройний мир мав знищити війну, але якраз війна вийшла з нього. Взаїмна економічна залежність націй (interdipendenza economica) мала перешкодити війні, і якраз вона викликала конкуренцію, що привела до війни. Існувала соціялістична теорія: "соціялістичний інтернаціонал" мав принести спротив війні, але з соціялізму, який поборював насильством національні суспільності, вийшла також війна: виникла революція, з якої вийшла війна. Існувала теорія буржуазного космополітизму. Дифузія культур і цивілізацій мала вбити дух між народами і саму війну, але ця теорія також привела до війни. Виродження й зтендітнення кляс і націй спровокувало варварів на війну. "Війна є в мілітаризмі і в пацифізмі, і в силі, і в слабості, і в відвазі, і в трусості" і в здоровлю і в дегенерації, і в варварстві і в цивілізації, – в species взагалі, "species войовнича по самій своїй природі"...[53-2].
Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, – означив я як першу підставу націоналізму, який тут протиставляю драгоманівщині. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість їх конечности, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріюмф жадної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу. Першу з цих підстав протиставляю тому духовому "кастратству", яке виключало волюнтаристичний чинник з міжнаціонального життя, вірячи сліпо в творчу силу інтелекту. Другу – протиставляю засадничому пацифізмові нашого провансальства, яке вірило у вічний мир ліги націй.
РОЗДІЛ ІІІ
РОМАНТИЗМ, ДОГМАТИЗМ, ІЛЮЗІОНІЗМ – ТРЕТЯ ВИМОГА НАЦІОНАЛІЗМУ
Волю влади я означив, як щось, що стремить "розірвати закляте колесо індивідуалізації", – щось, що стремить стати понад змисловим, понад світом явищ, понад феноменом, "загальне" над "поодиноким". Біологи вчать нас, що в царстві природи спостерігається два феномени – емоція (feeling) і функція (function), та що за людськими афектами криється "хитра природа" (або species!), яка через них здійснює свої цілі. Німецький філософ формулює це так: "безмірні маси (людських) воль, інтересів і вчинків є лише знаряддя і засоби світового духа (des Weltgeistes) для осягнення своєї мети". Противник цього філософа, говорячи про цей самий предмет, повторяє те саме за своїм попередником: він каже, що "природа осягає свою мету лише тим способом, що прищеплює одиниці певне уроєння, марево, з допомогою якого вона уважає за добро в собі те, що в дійсності є лише добром для роду". Власне це "уроєння", це "марево", цей "інстинкт", це "загальне", коли воно одушевлює одиниці і маси, – з'являється в збірнім (і особливо в національнім) житті в формі "загальної" ідеї. Цей "інстинкт" підноситься над почуття власної безпеки ("насолода риском"), понад власне Я (героїзм), понад гуманність і понад чуже Я (експансія, боротьба). Як "загальне" підноситься взагалі над всім "поодиноким" в просторі і в часі. І це піднесення над поодиноким є одна з головних прикмет кожної великої ідеї, поруч з двома вже зазначеними, (антиінтелектуалізм і революційність). Кожна велика, отже й наша, національна ідея, що хоче перемогти, не може обійтися без цієї прикмети.
В основі людського життя, лежить "ein Trieb" (Фіхте), гін, що "в усяких змінах лишається незмінним". Але, щоб виявитися наверх, створити свій світ, треба, щоб цей гін себе усвідомив, і переложив в поняття; щоб з того, що Спіноза звав confusa idea, – став ясною ідеєю. Цей усвідомлений гін, це та "загальна ідея", про яку тут говорю[54-2].
Жюлєн Бенда окреслив їi прикмети словом романтизм: це була "віра в те, що нею проголошується, як ("загальною ідеєю") правду, єдину правду; що щастя світу вимагає, щоб те, що (нею) проголошується, було сказане". Романтизм, це – "дух апостольства", бо "всі апостоли – романтики"[55-2]. Віра в свою "вічну" правду, рішення пожертвувати їй всім "дочасним" – це головна прикмета "романтичної" (або "теологічної") доктрини, якою є всяка велика доктрина.