Ці емоції – "безцільні" в тім сенсі, що авульсивні чи репульсивні емоції не получені завсіди з користю їх для одиниці. "Люди (пише Юм) часто діють свідомо проти власних інтересів, отже не думка про своє найбільше щастя впливає на них". В численних випадках, пише Спенсер терпіння має доброчинні (для одиниць) наслідки, а насолода – шкідливі; авульсивні емоції часом ведуть людину на смерть. – Чому це так буває? Тому, що людські емоції "мають на цілі" не збереження одиниці, лише – species. "Ненависть і відраза, якою дихає одиниця, це (каже Ґумплович) лише годинниковий механізм, кимсь накручений... Хто той, що тут думає, відчуває, смакує, чи це одиниця? Ні! Це суспільна група... Це її думки, її почування, її смак, її переконання, отже також її наміри і цілі". Кожна емоція, що грає ролю в громадськім житті (каже Дюркгейм) мусить, загально беручи, бути корисною для суспільности, інакше суспільність розклалася б, як це буває там, де мотивами поведення людей стають безпосередня насолода і безпосереднє терпіння. Це називає Bopд (Ward) "пристосуванням почування до функції"[21-2].
На активний вираз цієї афективної здібности, який я назвав волею, можна дивитися з двох точок погляду – біологічного і психологічного. Друга – точка погляду відчування, перша – функції. Мети одиниці і природи різні. Ціль природи – функція (виживлення, репродукція, розріст species), ціль одиниці почування (feeling), заспокоєння емоції. Але вони допасовані одне до другого. Гонена до чину своїми "емоціями", "волею", одиниця, несвідома того, бажаючи осягнути свою "мету" – осягає "мету" природи. Почування пристосоване до функції. З точки погляду природи – афект є засіб для функції. З точки погляду організму – функція засіб для афекту. Втіха, відчувана одиницею при сповненні функцій природи не була намірена, не є конечною складовою частиною природи, але стає одинокою "метою" істот, що живуть. Природі байдуже про їх насолоду чи терпіння, їм – про її велику схему.
Так ці афекти, емоції одиниці стають величезною соціяльною силою, динамічним двигуном суспільности, що втримує її при житті, спричинює її зріст і розвій. В соціяльнім житті ця афектна сила є джерело всякого чину і подій. Інтелект лишається направляючим чинником, силою ж, що діє в напрямку збереження роду є воля, що є синонімом бажання. Ці бажання – самолюбство, любов, ненависть, порив, лють, стремління до підбою – це засада, що оживляє світ. "Сама жадоба діяльности є наймогутнішим стимулом органічної і надорганічноі еволюції"[22-2].
Всяка отже збірна філософія гуртової одиниці (а в першій мірі нації) повинна бути збудована не на відірваних засадах логіки, лише на цій волі до життя, без санкцій, без оправдання, без умотивування; яку не тількищо не треба (як хотіли драгоманівці) гамувати, але навпаки, треба плекати і розвивати, бо з нею живе і вмирає нація; якою освячується ціла політика нації і всі її засади, і якої тамувати не вільно ніяким "євнухам" відірваних ідей – лібералізму, космополітизму, гуманізму і т. п. Не обмежувати цю – виявлювану в діяннях одиниць волю нації до розросту, пориву наперед і підбою треба нам, лише зміцнювати її. І це зміцнення має бути першою і головною засадою тієї національної ідеї, яку я тут ставляю на місце кволого інтелектуалістичного, безвольного, "кастратного" провансальства.
Ця воля виявляється під різними формами, але, під якими формами вона не виявлялася б, чи в зворушуючій постаті героїзму й посвяти, в підпорядкуванні природи й людей, чи в розкошуванні риском і небезпекою, скрізь, завжди шопенгаверівська "воля життя" (Wille zum Leben) однозначна з ніцшівською "волею влади" (Wille zur Macht), з боротьбою, знищенням перепон. Цей неясний гін є (як каже Геґель) стремління волі "конкретизувати себе", своє "мусиш", свою "незаспокоєну потребу", "об'єднувати суб'єктивне". Воля, що живе покищо в формі суб'єкта, прагне знищити цю "односторонність", яка є для неї "перегородою". Знищити цю перегороду жене її внутрішній "неспокій", вона мусить ознайомити свою силу назовні, повалити границі, що ділять суб'єктивне від об'єктивного[23-2].
Одною з найважніших форм вцяву цього геґелівського "неспокою" є насолода риском, небезпекою, рухом, творчістю. "Що я люблю і що мене захоплює (пише Барес) це творити..."[24-2]. Ці люди, це ті подорожні Бодлєра, що "від'їжджають, щоб від'їхати", які "самі не знають чому, все кличуть: "Ходім!", гонені якоюсь горячкою, якій "людський розум ніколи не знав ім'я", яку Леся Українка називає "потворою", що "усі імення" їй давані не могли схопити її (сфінксової) суті... Це були ті мандрівники Вергарна, що "любили вітер, повітря, простір", ідучи наперед в "світ за очі" (sans savoir оu), несені їх "гарячим і божевільним серцем"...
Це була філософія "туги за тим, що повинен зробити" (Sehnsucht des Sollens); мудрість тих, для яких "ненасиченість... природної жаги", що ніколи не досягає "останнього спокою задоволення" – не є прокляття (як для франківських "Каменярів"), лише найвище щастя, яке Шпенґлер уважав за основну прикмету "фавстівської людини"[25-2]. Це є те, що Тальон зве "gout du risque", "насолода грати в льотерію життя, з надією витягти великий жереб", шукання небезпеки. В цій формі виявлення волі до життя криється той самий виклик долі, ворожому світові, "об'єктивному", з яким вона стремить змірятися силою і підчинити його своїй владі.
Часто ця воля виявляється як героїзм. Герой або накидуе свою волю окруженню, перемагає, або не приймає цього окруження, не дає йому зігнути свою несмертельну волю, не хилиться перед ним, і гине, але не визнає чужої волі над собою. Він шукає смерти, воліючи її від упокорення перед зненавидженим окруженням. Часто видумує він собі різні мотиви своїх героїчних вчинків, але ці мотиви не є їх джерелом. "Вони діють або ні, в залежності від того, чи вони здибаються в одиниці, або ні, із ще іншим елементом". Цей елемент – це є чисто фізіологічне протиставлення свого суб'єктивного Я, своєї волі – об'єктивному, і бажання перемогти це останнє, вміння кинути в обличчя зовнішньому світові своє "Ні"... Це є "сліпий відрух істоти на кожний замах на її нетикальне Я" . . . Це є "Non irreductible", свідоме засадничої непримиримости своєї до світа, "френетичне рішення" не змінити ані йоти в своїй постанові. Тальон оповідає приклад, коли це "безмотивне Ні" діяло не тільки без мотивів, але й проти них, проти "переконувань" розуму.