Про методи політичної боротьби правих партій можу тут не згадувати, вони принципіяльно виключали з цих метод елемент революційний, уважаючи його за чинник виключно анархістичний. Менше більше ту саму ідеологію опортунізму, коли можна так сказати – принципіяльного опортунізму, стрічаємо й серед галицької політичної ідеології, і то знов таки всіх відтинків, від "клєрикалів" та "трудовиків" до соціялістів усякої марки.
Головними практиками опортунізму були там "народовці", теоретики (не занедбуючи й тактики) – радикали. Їх "перша і остаточна ціль" була "помочи двигнути матеріяльно та справді просвітити наш нарід" . Аж коли ця "остаточна" ціль осягнеться, буде час подумати й про "високополітичні справи", а поки що "двигати" свою мінімальну програму – потихо "правним способом", себто не робити "нич такого, що було б противно... конституції"[162-1].Так формульовано засади галицької політики ще в 1890 році, поручаючи їх "всім любителям правди і робітничого люду", – і від того часу ці засади ледви чи змінилися. Треба було спершу добиватися "особистої та краєвої волі" без "національної нетерпимости", що є "спадком варварства"[163-1], спільно з відповідними елементами інших народів, в рамках існуючої державности, а тоді вже "само собою настане воля і для української нації". На змаганні до "матеріяльного добра люду" та "на праці над просвітою" і кінчився тодішній галицький націоналізм, "позатим слідує шовінізм". При запровадженні демократичного ладу, розв'яжеться й українське питання "само собою", бож "мазурському людови зовсім не в голові Русинів польонізувати"[164-1]. Займатись: такими речами як самостійність національна або навіть поділ краю – уважалося досить довгий час за брак доброго демократичного тону. Крім того займатися такими справами значило б марно тратити енергію народу, занедбуючи "інші, на oко дрібніші справи" і працю коло "нещасливого положення бідного люду". "Взагалі такі шумні, лише національному почуванню схибляючі програми" є лише "покривкою для занедбання щоденної повільної праці над здвигненням простого народу". Нам українцям було "ще завчасу запалюватися такими далекими і непевної вартости справами" (як поділ Галичини, самостійність), "коли нарід наш бідує гірке і йому цілком інші річи дошкулюють". Ідея самостійности вже тому є фантастичною та нереальною, що "доля робітничого люду в такій самостійній державі могла б навіть погіршитися". Крім того самостійницька програма "зовсім не числиться ані з силами нашого народу, ані з політичними межами, що ідуть по нашій країні". "Самостійність політична в наших часах це діло страшно коштовне". Для її виборення потрібно "затрати такої маси сил і капіталів, що ними любесенько, в межах існуючих держав, можна устроїти людові робітньому далеко корисніше життя". За устроєння цього "кориснішого життя" радикалізм не вагається хвалити й царя Александра ІІІго за визволення зпід ярма "німецької буржуазії" естонців і латишів, хоч це зроблено лиш на те, аби "потім віддати їх в опіку російським урядникам"...[165-1] В тім звучать вже нотки засадничого політичного опортунізму соціяльних радикалів супроти всякого політичного ладу, що забезпечить їм "кавалок чорного хліба" і "повільну працю" над своїм "двиганням"; за можливість цієї "повільної праці" радо зрікаються вони "шумних" програм і "далеких справ".
Так формулювалося завдання галицьких політиків у кінці минулого віку, але уважний читач, який уміє поставитися понад фразеологію, побачить у тій формулі катехизм опортуністичного галичанства: тоді – "стремління робити все правним способом", тепер – "автономія", тоді – "ми прикроїли свою програму спеціяльно до потреб Руси Галицької", тепер – галицьковолодимирська ідея й повне іґнорування самостійних змагань цілої України, тоді – відкинення самостійности як чогось занадто "коштовного", тепер – заклик – "рахуватися з цифрами і фактами"; розрахунки що війна не принесла нам нічого, крім "горя й занепаду культури моралі та економічної руїни". Тоді – "мінімальніша nporpaмa", тепер – здійснення "умовин, необхідних до і мінімального правильного розвитку суспільного життя", тоді – застереження проти "ідеалістичної" політики завтрішнього дня, проти політики "катастроф", тепер засада, – що "краще оминути велику програму малими реальними здобутками, ніж іти геройськи у бій"[166-1]. Психологія осталась та сама.
З тими менш більш принципами боротьби виступало й галицьке молодоукраїнство. Вже 1905 року воно думало здійснити свою ціль "без національного ворогування до народніх мас інших націй"107; це гасло стало догмою соціялістів аж до останніх часів, коли їх частина (з націоналістичним забарвленням) мусіла зійти з кону політичного життя, а та, яка лишилася (комуністична), отверто зрікалася власної національної політики, посунувши тезу 1905 року до політичного ренеґатства.
Звичайно всякий політик мусить числитися з обставинами, але – не бути їх невільником. Самі галицькі опортуністи писали, що "коли нам практична дорога заложена, то ми повинні виробити собі певний теоретичний світогляд", в дусі якого треба бодай виховувати маси, поки вони не дозріли ще активно за той ідеал виступити. Але такого ідеалу — крім "мінімальнішої" програми й "повільної праці" не було... Вони самі кликали своїх противників "показати виразно програму по всім питанням", зауважуючи, що "хто її не показує, той або її не має, або хитрує"[168-1]. Можна сміло сказати, що наше провансальство національної програми не мало, бо її не показувало, від неї відмахувалося, як від чогось нереального. "Далекими ідеями" захоплювалися вони, втягаючи їх у свою тактику, лиш тоді, як їх накидувала їм хвилина, аби зараз після того, коли спадали гребені масового піднесення, знову вернути до старої тактики закулісових пересправ і до пред'явлення рахунку за "податок майна і крови"; до тактики обчисленої не на виховання мас, а на торги з державою, до т. зв. парляментського кретинізму. Перемагала знову "мінімальніша" програма; що ж до максимальної, – то її не старалися переводити іншими засобами, лише, як нереальну, – забували. Коли ж старалися від часу до часу й про неї щось згадати, тоді виявлялась безгранична безпринципність "ідеологів", які – в одному і тому самому часописі – протягом одного тижня вміли до тих "далеких" ідей зайняти діяметральносуперечне становище. Уживаючи несмертельного виразу провідника хліборобівдержавників, самостійність була для них "тактичним" питанням, чимсь таким, як абстиненція від виборів, чи що. Отже питанням не засадничим, не властивою ціллю нації, лише справою, яка може виринути нині, а завтра зовсім зникнути з круга питань, що займають партію. Не дивно, що при такім погляді на максимальну програму, рідко кому приходило в голову зробити з неї зв'язуючий осередок для цілої політики т. зв. малих діл, розглядаючи її з точки погляду не моментальних користей, а відповідно до того, чи вона наближає чи віддалює націю від її мети.