Та на щастя, світ думав власне так, як Драгоманів (бодай йому так здавалося), "і згодом розумніші люди стали думати, що такий нагніт одного (народу – Д. Д.) над другим – річ неправедна, крайнє нерозумна, невигідна для загалу навіть пануючого"[8-1]. Шляхетним завданням українського "націоналіста" стало, отже, переконувати противника в "безглуздості" його агресії і невигідності її для нього ж самого, однією силою розумових аргументів; точнісінько так, як він гадав переконати Росію заперестати культурний гніт над українським шкільництвом "однією силою педагогічних арґументів"[9-1].
Один з маркантних представників монізму, В. Освальд (полемізуючи з "мілітаризмом") писав, що відносини між націями повинні нормуватися розумовим принципом "енерґетичного імперативу", який чисто "науково наказує їм сидіти тихо і не тратити марно сил у непродуктивній борні"[10-1]. Як з точки погляду "енергетичного імперативу" плуг вище сохи, а полюбовне розмежування сусідів вигідніше вічних сварок і бійок, так, з тієї ж самої точки погляду, вигідніше є мирне співжиття народів, аніж їх ворогування.
Щоб це ворогування спинилося, треба лиш "переконати" ворогів в його безсенсовності! Поколінню, хворому на надрозвиток інтелекту, промовляли до переконання ці наївні арґументи. Вірив у них і Драгоманів. Так, найбільшим аргументом проти надання українству "державноправного характеру" було в нього те, що ці стремління не можуть витримати критики "освіченого" чоловіка; що їх відкинуто "науковою критикою і аналізою". Для нього те, що відкинула наука, не сміє існувати в житті, бо ним же ж "кермує розум". Афект у соціяльнім житті не грає жодної ролі і він радить перенести "точку опертя соціяльного і політичного руху в Росії з почуття і віри на науку і розрахунок". Наука ж, розум, критика, аналіза, переконування, а не інстинкт і воля мають вирішити і національну проблему.
Це було якесь політичнонаціональне толстівство. Толстой також проповідував, що не треба бути фантастом, аби вірити, що спершу в цілій Европі, а потім і на цілій кулі земній запанує братерство народів, як тільки вони відповідно "просвітяться" і зрозуміють "безглуздість" їх ворогування[12-1]. Слідами цього толстовства, спопуляризованого Драгомановим, пішла і майже ціла українська публіцистика. Галицькі молодоукраїнці хвалили Драгоманова за те, що той не ставляв української "квестії з формальнонаціоналістичного боку", тільки "з педагогічнопрактичного"[13-1], себто, не з точки погляду іраціональної волі нації до життя, лише з погляду логічного обґрунтування. Так само людина, яка витиснула свою печать на українофільстві між першою і другою революціями, уважала, що боротьба українства за існування – була "ідейною боротьбою", боротьбою не двох виключаючих себе взаємно воль, лише боротьбою ідей, при якій все є змога переконати противника арґументами логіки[14-1]. Навіть українська революційна публіцистика трималася думки, що "національне питання" (себто, міжнаціональна ворожнеча, – Д. Д.) це щось ненормальне, нерозумне, щось "видумане" ("буржуазією", як у методіївців – "царями й попами") для того, щоб штучно нацьковувати один нарід проти другого[15-1]. При відповідній "просвіті", сатанська полуда, накинута на очі "народу" (згл. "пролетаріяту") спаде, і позбавлені своєї "буржуазії" (згл. "панів та царів") народи зіллються в братерськім союзі, у вічнім царстві всесильного розуму.
В повній згоді з наведеними думками, твердив один із головних українських часописів перед революцією, що "говорити про неприязнь" росіян до нас можна лише в "патологічному стані". "Неуцтво ("невежество") пояснює багато з того, що українці беруть за неприязнь, за неґативне відношення до їх національної справи"[16-1]. Томуто драгоманівці були переконані, що "доводи розуму і справедливости" змусять противника змінити своє неґативне відношення до української національної справи[17-1], бо виною такого відношення є тільки "непоінформованість" чужинців, "прискорбное заблуждение, которое объясняется очень плохой осведомленностью" відносно українських змагань[18-1].
Такий меншбільш був зміст цілої української преси. Перше тон їй надавав Драгоманів, по 1900 році – М. Грушевський. Для нього так само жадання українства диктувалися не спонтанною волею нації, не її іраціональним стремлінням до життя і влади; українські домагання є логічним висновком розважань над розумним устроєм соціяльних і міжнаціональних взаємин. Як такі, ці жадання є "безсумнівні для всякої, просто тільки гуманно і культурно настроєної, людини", хоч би й з ворожого табору. Томуто ці домагання треба було "арґументувати більше від розуму". Правда, тих доказів ворожа сторона не вислухала, і події не пішли за радою професора, але – тим гірше для подій! Бо засадничо мають рацію все таки не події, не та "темна" сила, що панує і над людським розумом, і над вчинками людей, і над їх мотивами, – лише прекрасний розум. Ці докази від розуму, "коли б були услухані в свій час, витворили б тривку моральну зв'язь між українським громадянством з одного боку, російською державністю і великоруським (?) поступовим громадянством з другого"[19-1]. Дотеперішня непримиренність українського і неукраїнського націоналізмів для Драгоманова, так само як і для Грушевського, є, отже, станом патологічним, викликаним "нетямущими" іґнорантами... Яким домом для божевільних мусіла видаватися шанов. професорові історія, яку робили Олександри, Цезарі, Кромвелі, Наполеони, Мадзіні та інші "нетямущі" і "некультурні" люди, що ось вже кілька тисяч років тримають людськість у "патологічному" стані! Ґанді і Лев Толстой мусять видатися для людей цієї психології одинокими світочами людськости...
Тією самою психологією були заражені навіть революційні кола Наддніпрянщини. Рука в руку з ними йшли і революційно настроєні галицькі кола. "Молода Україна" писала, що боротися за свій революційний ідеал треба "зброєю знання, одинокою зброєю наших часів". І далі: "знання і наука, що нині змінили весь овид землі є для нас одинокою зброєю до боротьби з нашими ворогами", "свячені ножі" засадничо відкидаються[20-1]... Особливе значення набирає це кредо з огляду на час, у який воно виголошувалося. Це був час прологу до першої революції на сході Европи, 1900 рік, час, коли, по признанні самих визнавців того кредо, ніколи положення української нації не було так подібне до положення за часів Хмельницького.