НАСТУП
В ту ніч чомусь надміру було тоскно.
Хтось колов серце старою, заржавілою швайкою. Чому це сталось — я не знав. І не знав, що робити.
Отже, віддався чуттю, що цілком опановувало мною, і лежав, встромивши очі у верхів'я сосен.
Вгорі на тоненьких цівочках хтось цідив довгу тяяску мелодію, крізь просвіти визирало темне, засмалене димом небо. В ньому десь на самому дні кружляли зорі.
Осторонь в глибині лісу жевріла ватра. Тіні від неї доскакували до мене. Інколи відтіля долітали тихі голоси, стриманий сміх. Хвилинами хтось ляскав в долоні, гріючись коло ватри.
Несподівано почувся шелест. Хтось напевне йшов сюди, ледве крадучись, обережно переступаючи в сухому листі. Один раз голосно тріснула гілка. Кроки затихли.
Я підвівся. В тінях дерев наближалась якась постать.
Я кашлянув.
Постать раптом підскочила, притиснулась до дерева й застигла.
Я мимоволі вхопився за бравнінга.
— Хто там?
Вгорі в ту саму хвилю голосно процідило в цівку:
— Т-ш!
— Хто там, я питаю?
Тоді постать одійшла від дерева й сміливо пішла до мене.
— Корнійку, це ти?
— Я. Хто питає?
— А ти не взнав? Це я. Ну тебе!
— Мара! Марочка! Як ти сюди забилась?
— Ху! Дай перепочити.
Мара сіла. Розпустила свою довгу чорну хустку. Радісно дивилась на мене й з полегкістю зітхала. Вона обдивилась і заспокоїлась — наче хотіла сказати: нічого собі!
— Ну, Марочко, яким тебе вітром занесло?
— Я так заморилась. Дай перепочити.
— А все ж таки, як ти сюди попала?
— Я сама не знаю. Я все йшла й думала, що я в таборі білих.
— Дивно.
— Розумієш, у нас тепер самі непевні звістки: фронт перемішався.
— В кого ж ти дізналась, що я отут саме?
— Просто навмання.
— Ще більш дивно.
Великі темні очі Мари горіли радісним захопленням.
— Так оце тут!.. На бівуаках!
— Тепер спочиваємо.
— У нас теж щохвилини риск,— сумно додала Мара.
— Ти стомилась, Марочко?
— Хтозна. Але не в тім тепер річ. Слухай, Корнію, тут зараз нікого нема?
— Як саме?
— Ніхто не почує?
— Я думаю.
— Я прийшла від ЦК. Ти мусиш цю ніч або над ранок з'явитись туди й передати про все, що діється. Завтра з двох боків треба починати наступ.
— А коли не витримаєм?
— Однаково, далі чекати не можна. Треба увесь час ганяти білих, щоб вони тут не зміцніли. Ну, словом, над ранок ти мусиш бути в ЦК.
Я хитнув головою в ознаку згоди.
Мара чомусь озирнулась навкруги. Далі замріяно пірнула в глибінь верховин і застигла.
— Ну, і ще, я мало не забула. Віра теж хотіла тебе бачити. Вона щось має сказати.
— Ти була в неї?
— Була.
— Петро й досі там?
— Там. Він щось пише.
— А лялька?
— Вона зовсім здорова.
Мара кілька хвилин посиділа. Потім поволі підвелась і пішла.
За кілька кроків вона обернулась, наче хотіла щось сказати.
— Що, Марочко?
— Нічого. Це я так, попрощатись. І зникла в тінях стовбурів.
Я знову ліг на спину й дивився в небо. Але почував, що спокій остаточно втратив.
Новий рій думок знов напосів мене, і я вже не міг так легко до всього ставитись, як до того, перебуваючи в армії.
Я знаю, що у Віри сталась якась зміна. Чому, властиво, вона знову кличе мене, коли ми так далеко розійшлись за останній час? Петро.
Петро тепер на конспіративній дачі разом з Вірою. Він хворий, пише якісь новели в оточенні уваги, а може, й кохання! Кохання моєї дружини!
А лялька? Що вона?
І я сам, одірваний від цього, почуваю незвичайну легкість у всьому житті.
Але про це я просто не хочу думати.
І знову Мара... Мара, певне, хотіла щось сказати. Якусь болісну звістку принесла й сховала у власних грудях.
І знову, й знову. Старий татусь, професор університету, шановний академік, що відцурався від мене: я ж щодня посилаю йому гостинців важкими набоями. Що він тепер думає?
"...Пролетаріат мусить в шаленій боротьбі все перемогти й створити новий світ".
І ще більше. Я зовсім не хочу, щоб моя дружина з моєю лялькою відходила від мене в ім'я пролетарського життя.
Але об тім...
Все це пізніше.
А тепер просто важко в голові. І я не хочу ні про що думати.
Лише слухати, як тихо цідить в цівку нічний вітер на верхів'ях, і злитися з ним в струменях прохолоди.
Небо ясніло. Поодинокі зорі ледве блимали. Звідкись тягло туманом і прохолодою. Але всюди стояла глибока тиша.
Ми сиділи в штабі й міркували. Думка вдарити на білих з двох протилежних боків і захопити їх в мішок — прекрасна думка. Але, по всьому, на тім боці наші сили невеликі. Ми теж не зможемо стримати наступу. Може статися прорив.
З усього виходить — треба обов'язково підняти повстання в самому Києві.
Легко, в одежі селянина, що простує на базар з кошиком в руках, я йшов до міста.
В місті було порожньо й тихо, як в часи облоги. Де-не-де на широких вулицях дрімали вартові коло кулеметів та броньовиків. Дрімали, схилившись на багнети.
Кроки мої голосно одбивались на пішоході. Чуло шелестіли тополі.
Я йшов спокійно й певно. Наче в якійсь важливій справі, але своїй особистій, далекій від усього.
В одному місці високий кубанець зиркнув на мене підозріло, прокашлявся:
— Куди ти?
— На базар.
Вартовий щось повагався, далі позіхнув і заспокоївся.
Я з полегкістю зітхнув і пішов далі.
За півгодини я вже був на Лук'янівці.
Тихо пройшов у глибінь саду дощатим пішоходом.
Чомусь довго не обзивались на мій стук.
Зрештою двері сміливо одвинилися.
— Василю? Це ти? — поспитав я здивовано.
Василь — білобрисий, завжди кволий і сонний. Але в революційній роботі надзвичайно лютий. Він кисло посміхався.
— Який тебе дідько заніс сюди? —питаю далі.
— Ну, йди швидше.
Плутались по східцях, в коридорах. Нарешті попали в простору кімнату. Ще була сірява надворі. Крізь скляні двері з балкону падали ніжні, багряно-світлі перламутри осіннього листу.
В кутку стояв рояль. Було тихо й затишно. І зразу ж хотілось перенестись кудись далеко, до спокою, в самітній хуторянський будинок.
— Ото бісові діти—якими буржуями тут живуть! Василь кисло посміхався. Мов, не в тому справа. За дверима хтось чітко стукав жіночими каблуками.
— Ну, що ти робиш тут?
— Я складаю чергове число газети.
— Як саме? Де ж ви маєте друкувати?
— В друкарні.
— В якій?
— В самій звичайнісінькій. На Караваївській.
— Нічого не розумію.
— Що ж тут дивного? За два дні, напевне, місто буде в наших руках.