— Ах! Я тебе, гадюко! — заревів Гнат і повалив жінку на землю.
Цікавий місяць викотився з-за хмари і зазирнув до хати. Високі мальви собі ж били до вікон головками. Соняшник, що стояв оподалік, і всі інші квіти й дерева, що не могли дібратися аж до вікон, питали одні других: "А що там? Що там?"
А тамки, насеред хати, лежала Настя з лицем, як хустка, і з замкненими очима. Сині плями кинулись на тіло, уста сціпилися. 1 не пізнати було, чи жива вона, чи ні.
III
Кури піяли на північ, як Настя піднесла повіки. Глипнула по хаті — нема нікого. Лиш мальви заглядають у вікно. Навіть і місяць зійшов уже з неба. Слухає — нічого не чути. Пробує встати — тяжко. Голова болить, кості болять, синяків не діткнутися. Насилу встала і вийшла з хати.
Надворі було тихо. Навіть дерева і квіти стояли неподвижно. Насті здавалося, що вони дивляться на неї. Жалують чи сміються? Не знати. 1 їй зробилося соромно і прикро, а кров так хутко набігла до лиця, що бідна жінка мало не впала. Вийшла, викотилася на вулицю і почала бігти. Куди? — сама не знає. Чує — щось гонить за нею. Це він, Гнат, нелюд!
Добуває останків сили — та не втече... Оглядається, — аж легше стало. Це її вірний собака.
— Вернися, Бурку, верни! Ми лишили пусткою хату, ще злодій увійде. Вернись!
Собака глянув на свою ґаздиню, як би хотів сказати: ні, я з тобою піду, бо ти для мене і добра, а "він" не гідний нашої прихильності — але надумався і вернув.
А вона біжить наздогін з вітрами. Розхристане волосся хоругвою має. Ані очіпка на ній, ні запаски. Добре, що ніч, та й ніхто не побачить, бо люди сплять. Лиш вартівник під церквою підніс голову, глянув і впав лицем на землю. Думав, що мара яка біжить в село.
Саме над досвітком прибігла Настя під батьківську оселю.
На небі миготіла поранна зірниця, а люди досипляли сну. І Настині родичі спали сном тихим, спокійним, сном спрацьованих людей. 1 снилася їм Настя, весела і щаслива. Дякувала їм, що не віддали її за бідного Миколу, а казали йти за Гната багача...
Настя переступила поріг...
Гей, нене рідна і ти, старий батьку! Чи в таку гостину дожидали ви доньки?
IV
Вже кілька неділь проживає Настя в батька-неньки. Та лиха їй година. Старі ходять як туча, грізні і похмурі. Ласкавого слова не промовлять. Людям Настя не показується на очі. Але від них не скриєшся, небого!.. То за сіллю, то за ситом прийде кума і жалує її. А поза очі глузує:
— Ото, — каже, — багач віддав свою Настю!
— Та не знав, чуєте, котре з них завинило?
— Мабуть, вона.
— О, їй з очей не добре видно. "Зальотна".
— Микола, чуєте, що? Таж то ціле село знає. От "публіка".
"Чи справді я завинила?" — питала себе Настя і не могла відповісти. Знала тільки, що любила Миколу, а їй казали йти за Гната, знала, що Миколи не годна забути, а Гната любити, та ще знала, що так довше не може бути і що мусить то все раз якось скінчитися. Але як?
А тим часом на світі йшло все своїм відвічним ладом. Минуло літо, прийшла осінь, минула осінь, і тихо підкрадалася зима. Опустіли поля, і засумувалася діброва. Кря-чуть ворони, а співучої птиці вже не почути. Лютий вітер, зимно і брак їди прогнали їх за море. 1 сумують за ними дерева, сумують листки та жовкнуть із суму. Зриваються з гильців і летять доганяти. Не доженуть!
А тим часом жорстока зима починає своє діло заглади. Ледяними кігтями скувала землю, покрила її білим покривалом снігу і — спи! Заснула. А вітер реве, виє, стогне, ніби до сну її колише...
Спи, земле, спи! Приспи у собі всі злидні і горе, а як збудишся із сну напровесні, засяй нам щастям, силою, красою, бо ми від тебе ждем добра багато і з рожевими надіями чекаємо тебе...
Настя не виглядала весни; не дожидала від неї ні радості, ні втіхи, ні полегші.
Весь світ для неї покрився смутком, так як земля покривається снігом на зиму.
Сонце заходить, вона стоїть на березі ріки.
Вже всі жінки, що прали разом із нею білля, пішли домів, а вона заєдно б'є праником, аж відгомін лунає по лісі.
А сонце — зимове, каправе сонце, котиться ліниво за рубець виднокруга. От-от бебевхне собою в пропасті зазе-мельні, і темно стане. Та заки згасне, втворяє широко очі і всміхається так весело і сердечно, що від того усміху цілий світ обливається всіма відтінками золота і — крові.
Надворі тихо. Вітер затих. Чути, як сани їдуть дорогою від лісу, як рубачі ідуть за ними і як сніг скрипить їм під ногами. Йдуть, пакають люльки, і говорять з собою. Деколи підбігають, щоби розігріти ноги та б'ються руками по плечах, бо зимно.
Між ними йде Микола. Відколи вернув із війська, ходить на зарібки. Тепер рубає стоси. Його мати мешкає на краю села, за потоком, він прощається з господарями і йде короткою стежкою понад потік. Над рікою стоїть Настя і б'є праником, аж гомін йде по лісу.
— Насте! А ти чому не йдеш додому! Видиш — ніч.
Настя кинула праник і мовчки збирала білля. Він підійшов до неї і спитав:
— Насте! Чи то правда, що люди кажуть?
— Правда! — відповіла Настя.
— А чого ж ти йшла за нього?
— Мені казали. Силою потягли до престола.
— А мене тобі не було жаль, Насте?.. Потім замовк. Нараз промовив рішуче:
— Я його вб'ю. За свою і твою кривду.
— Миколо! Що ти говориш? Спам'ятайся. Ти того не зробиш. Так він женився зі мною, як жениться багато інших, для поля, для худоби. Взяв гроші. А врешті — я сама сказала йому, що його не люблю і що на жабу волю дивитися, як на нього, ну й він...
— І він тебе побив, била би його Божа сила. І до такого розбишаки ти гадаєш вертати?
— Ні, я до нього не верну, — відповіла Настя.
— Ніколи?
— Ніколи.
Місяць підпливав на середину неба і, як потопельник, то виринав, то потопав у хмарах. Мороз світився на снігу, а було так тихо, що вони чули, як лід мерз на річці і як серця билися в їх грудях.
— Насте! — промовив нараз Микола і вхопив її за руку. — Будь моєю! Я тебе заберу звідси геть далеко, за море. Там заживемо щасливо. Родичів не жалій, бо вони тебе не жалували, покинь усе і ходи зі мною. Підеш?
Держав її кріпко і шептав їй заєдно:
— Підеш? Підеш?..
Густі хмари не пускали місяця на небо. Сірий сумрак покривав світ. Вітер не переривав спокою, а лід мерз і тріщав на ріці.