Але ніхто нізвідки до нього не йшов.
Він хотів звестися. Задер голову і вже навіть ставав на передні ноги, та вони затремтіли і підкосилися.
Каштан незграбно впав набік і боляче вдарився головою об перегородку.
Він полежав тихцем, прислухаючись до свого болю і намагаючись зібратися на силі. Біль переходив з голови у груди, в ноги, в живіт. Тіло йому всередині стало аж закипати холодним дрижем, а шкура боляче стяглася, мовби на морозі.
Важка й густа темінь у вікні над ним поволі розмивалася, вікно сіріло, виразнішим ставав його чотирикутник на стіні.
Каштан подивився на той сірий чотирикутник довгим тужливим поглядом і знову прислухався. В конюшні було тихо й темно. І лише в голові йому то наростав, то стишувався копитний гул.
Каштан напружився і конвульсивно заіржав, кинувши в те іржання рештки згасаючих сил.
Іржання розбудило всіх коней. Вони позривалися на ноги. Нажахано іржали, хропіли, били ногами в перегородки, свердлили темряву налитими кров'ю очима, гриміли ланцюгами, намагаючись попереривати їх.
Але Капітан уже не чув того вировиська в конюшні, слух йому раптово відібрало. Він ще раз спроквола підняв голову і подивився майже невидющим поглядом, чи ніхто до нього не йде.
Життя виходило з нього, мов тепло з усіма забутого вогнища.
Він уже зовсім знеможено заплющив очі, щоб більше не розплющити їх. І з них викотилися гарячі, важкі, як свинець, сльозини.
Йому раптово полегшало, але це відчуття було миттєвим, як спалах блискавки на нічному небі,— майнуло і щезло.
І тоді на нього навально впала темрява.
Він зітхнув і затих.
8
— Та це ще з тиждень тому було,— сказав Степан...
Славко мовчки пішов у конюшню. Подивився туди, де завжди
був Каштан. Перед очима йому попливли жолоби, вікна, двері. Він безсило схилився на перегородку й зайшовся ридма.
Степан стояв збоку, дивився на хлопцеву голову і зніяковіло казав:
— Ти, козаче, той... не плач, значить. Не можна буть таким тонкосльозим. Добрий ти дуже — отого й сльози зразу... Вік вийшов коневі — от і все. Та й за тобою заскучав, поки ти хворів...
Степан говорив незвично повільно. Слова вже не вилітали з рота, мов лушпиння, а тихо просочувались крізь прокурені зуби і падали до його ніг, як важкі краплі води.
— Ти коли їхатимеш?
— Що?
— Їхатимеш коли, питаю...
— Завтра.
— Зайди ж попрощатися.
— Добре.
— Не забудь же зайти. Я тобі ременя солдатського подарую, щоб пам'ятав Степана. А тепер іди, не терзай собі душу.
...Того вечора Славко рано ліг спати й одразу ж заснув.
— Ти бачиш, як усе вийшло нам на кінець відпустки,— журно сказала мати батькові.— Й ангіна ця десь до нього причепилася, і кінь його помер...
— Я побачив сьогодні, що в нього стали зовсім дорослі очі. Дуже він побивається.
— В місті швидко все забуде. Дитячий біль — як роса, зійде сонечко — роса щезне.
— Якби ж так і з нашим Славком. Надто він вразливий. Чи ми тут винні, чи він такий удався?..
— Таким він удався, таким і зостанеться. З таких і люди виходять,— роздумливо сказала бабуся і погладила схожу на кульбабу Славкову голову.
Вони обоє уважно подивилися на неї. І обоє тільки зараз виразно помітили, що вона вже стара, висушена, як тріска, що її очі вже давно поблякли...
Переглянувшись одне з одним, вони опустили погляди долу.
...А вранці Славко пішов до Степана попрощатися.