Він ішов полем, відкидаючи множинну чорну тінь, приголомшений усіма цими смертями, хоча хвилину тому думав, що готовий до них, і йому не терпілося повернутись і висадити башту в повітря, щоб закінчити те, що вони почали, але спершу необхідно було подивитися, що з Копитом, і він знайшов Мемо зовсім близько від дротяного загородження. Мемо був поранений і, мабуть, пробував відповзти і повз до загородження, поки не втратив свідомість. Максим поклав Генерала поруч і знову побіг до башти. Дивно було думати, що тепер ці лихі двісті метрів можна спокійно пройти, нічого не побоюючись.
Він заходився прилаштовувати міни до опор, по дві штуки на кожну для певності. Він поспішав; часу було досить, проте Генерал спливав кров'ю, і Мемо спливав кров'ю, а десь уже мчали по шосе вантажівки з легіонерами, і Гая підняли по тривозі, і тепер він гецає по бруківці поруч з Панді, і в навколишніх селах уже прокинулися люди: чоловіки хапали рушниці та сокири, діти плакали, а жінки проклинали кривавих шпигунів, що через них немає ні сну, ні спокою. Він усією шкірою відчував, як мрячна пітьма довкруг оживає, ворушиться, робиться грізною і небезпечною...
Запали були розраховані на п'ять хвилин; він по черзі увімкнув їх усі і побіг назад, до Генерала і Мемо. Щось заважало йому, він зупинився, пошукав очима і втямив: Орді. Бігцем, дивлячись під ноги, щоб не перечепитися, він повернувся до неї, підняв на плече легке тіло і знову бігцем, дивлячись під ноги, щоб не перечепитися, — до загородження, до північного проходу, де мучилися Генерал і Мемо, та їм недовго вже залишалося мучитися. Він зупинився біля них і обернувся до башти.
От і здійснилася ця безглузда мрія терористів. Швидко, одна по одній, ляснули міни, підвалини башти заволокло димом, а відтак сліпучі вогні згасли, стало непроглядно темно, у темряві заскреготало, загримкотіло, трусонуло землю, з брязкотом шугонуло вгору і знову трусонуло землю.
Максим глянув на годинник. Було сімнадцять хвилин по десятій. Очі звикли до пітьми. Знову завиднілося розбите загородження, і завиднілась башта. Вона лежала обіч капоніра, де усе ще горіло, розчепіривши понівечені вибухами опори.
— Хто тут? — прохрипів Генерал, завовтузившись.
— Я, — сказав Максим. Він нахилився. — Час вирушати. Куди вас поцілило? Ви можете йти?
— Зачекай, — сказав Генерал. — Що з баштою?
— Башта готова, — проказав Максим.
Орді лежала на його плечі, і він не знав, що сказати про неї.
— Не може бути, — сказав Генерал і трохи підвівся. — Масаракш! Невже?.. — Він засміявся і знову ліг. — Послухай, Маку, я нічого не второпаю... Котра година?
— Двадцять хвилин по десятій.
— Отже, все правильно... Ми її порішили... Молодець, Маку... Зажди, а це хто поруч?
— Копито, — сказав Максим.
— Дихає! — сказав Генерал. — Зажди, а хто ще вцілів? Це у тебе хто?
— Це Орді, — із зусиллям сказав Максим. Якусь мить Генерал мовчав.
— Орді... — повторив він нерішуче і підвівся, похитуючись. — Орді, — знову повторив він і притулив долоню до її щоки.
Певний час вони мовчали. Відтак Мемо хрипко спитав:
— Котра година?
— Двадцять дві хвилини, — сказав Максим.
— Де ми? — спитав Мемо.
— Треба вирушати, — сказав Максим.
Генерал повернувся і рушив через прохід у загородженні. Ним виразно похитувало. Тоді Максим нахилився, взяв на друге плече тлустого Мемо і закрокував слідом. Він наздогнав Генерала, і той спинився.
— Лише поранених, — сказав він.
— Я донесу, — сказав Максим.
— Виконуйте наказ, — сказав Генерал. — Лише поранених.
Він простягнув руки і, постогнуючи від болю, зняв тіло Орді з Максимовою плеча. Він не міг утримати її й відразу опустив на землю.
— Лише поранених, — мовив він дивним голосом. — Бігом... марш!
— Де ми? — спитав Мемо. — Хто тут? Де ми?
— Тримайтеся за мій пасок, — сказав Максим Генералові і побіг.
Мемо скрикнув і обважнів. Голова його хилиталася, руки хилиталися, ноги билися об Максимову спину. Генерал, шумно і хрипко дихаючи, біг слідком, тримаючись за пасок.
Вони забігли в ліс. По обличчю захльоскало мокре гілляччя. Максим ухилявся від дерев, що кидалися навстріч, плигав через пні, що вистрибували хтозна-звідки, — це виявилося важче, ніж він гадав, він був уже не той, і повітря тут було не те, і взагалі усе було не так, все було неправильно, все було непотрібно і безглуздо. Позаду залишилися зламані кущі, і кривавий слід, і запах, а дороги вже давно оточені, рвуться з повідців собаки, і ротмістр Чачу з пістолетом у руці, каркаючи команди, клишоного біжить по асфальту, переплигує через кювет і першим пірнає у ліс. Позаду залишилася безглузда повалена башта, і обгорілі легіонери, і троє мертвих, уже задубілих товаришів, а тут було двоє, зранених, напівмертвих, котрі не мали майже ніяких шансів, — і все заради однієї із тисяч таких самих... "Відтепер я нікому не дозволю коїти подібні глупства. Ні, — скажу я, — це я вже бачив... Скільки крові, і все за купу непотрібного іржавого заліза, одне молоде дурне життя за іржаве залізо, і одне старе дурне життя за жалюгідну надію бодай кілька днів побути як люди, і одне розстріляне кохання — навіть не за залізо і навіть не за надію... Якщо ви хочете просто вижити, — скажу я, — то навіщо ж ви так просто вмираєте, так дешево вмираєте?.. Масаракш, я не дозволю їм вмирати, вони у мене житимуть, навчаться жити!.. Який йолоп, як я погодився на це, як я їм дозволив погодитися на це?!"
Він стрімголов вискочив на путівець, тримаючи Мемо на плечі і тягнучи Генерала попід пахви, роззирнувся — Малюк уже біг до нього від межового знака. Хлопчина був мокрий, від нього тхнуло потом і страхом.
— Це всі? — спитав він із жахом, і Максим був йому вдячний за цей жах.
Вони дотарабанили поранених до мотоцикла, упхнули Мемо в люльку, а Генерала всадовили на заднє сідло, і Малюк прив'язав його до себе паском. У лісі було ще тихо, проте Максим знав, що це нічого не означає.
— Вперед, — сказав він. — Не зупиняйся, проривайся...
— Знаю, — сказав Малюк. — А ти?
— Я постараюсь відвернути увагу на себе. Не турбуйся, мене їм не схопити.
— Марна справа, — сказав Малюк із тугою, шарпнув стартер, і мотоцикл заторохтів. — Але хоч башту висадили? — крикнув він.