За вікном тверді струмені дощу спінювали воду затоки Лонг-Айленд, і від цього здавалося, що ніч настала раніше звичайного.
— Я розумію ваші труднощі, сер, — проговорив Сміт, підраховуючи, скільки днів відпустки просив до Різдва оператор ЕОМ, — але хочу нагадати про рішення не проводити в Нью-Йорку широкомасштабних операцій.
— Так, я в курсі. Починає працювати сенатська комісія зі злочинності. Так. Спочатку вивчить ситуацію на місцях, починаючи від Сан-Франциско. Так, я знаю, що вони будуть переїжджати з міста в місто. Ми надамо матеріали вам, а ви — Сенатові. Так, авторитет Сенату підвищиться. Зрозуміло. Сенат потрібний для безлічі інших речей? Так. Правильно. Добре. Ні, я б із задоволенням вам допоміг, але оскільки це стосується Нью-Йорка... Нам заборонили вивчати ситуацію перед виборами. Може бути, пізніше. Ні. Скажіть там, нагорі: тільки не в Нью-Йорку. — Сміт повісив трубку і пробурчав, дивлячись у лежачий перед ним список: — Різдво... Всі хочуть погуляти на Різдво. Не в березні, коли і їм краще, і мені зручніше, а на Різдво. Треба ж!
У Сміта був гарний настрій. Тільки що вдалося відв'язатися від одного з начальників з числа тих, які подрібніше. Він знову з задоволенням думкою програв у голові цю сцену. "На жаль, сер, це неможливо". Який він був увічливий. Який твердий. Який артистичний. Який гарний! Добре було бути Доктором Харольдом Смітом!
Фальшиво насвистуючи різдвяну мелодію про червоний ніс північного оленя Рудольфа, доктор Сміт одне за іншим викреслював зі списку прізвища підлеглих, що збиралися відпочити на Різдво...
Знову задзеленчав телефон підвищеного захисту.
— Сміт, 7-4-4, — майже проспівав Сміт.
Почувши голос у трубці, Сміт мимоволі підхопився на ноги, рефлекторно поправив краватку і промекав:
— Слухаю, сер!
Неможливо було не впізнати цей південний акцент у голосі, що у той момент повідомляв йому особистий код, що будь-кому не був потрібний для того, щоб впізнати, що за людина його називає.
— Але, сер, у нас з цим регіоном особливі проблеми... Так, я знаю, що ви схвалили нові функції нашого е-е-е... спеціального агента... Вірно, сер, але він поки не готовий... Кілька місяців, сер. Досліджувати, як налаштовані голосувати виборці? Це божевілля. Розумію, сер. Буде виконано, сер.
Сміт акуратно поклав широку (з білою плямою пристрою, який відповідає за кодування, на навушнику) трубку на важелі апарата і прошипів крізь зуби:
— Чортовий виродок!
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
— Що тепер? — запитав Рімо, притулившись до паралельних брусів у просторому, залитому сонячними променями, спортзалі. Білий костюм із поясом з білого шовку було звелено надягти, тому що без цього він нібито не зрозумів би цієї самої штуки, що йому сьогодні повинні були показати. Виговорити її назвисько Рімо так і не зміг.
Граючи поясом, він глянув на Маклірі, що очікував когось біля далекої стіни залу, поруч з відкритими дверми. На гаку, що стирчить з рукава, бовтався поліцейський кольт 38-го калібру.
— Ще хвилину, — крикнув Маклірі.
— Ах, зараз вмру від цікавості, — пробурмотів Рімо, водячи носком плетеної сандалії по натертій до блиску підлозі. Сандалія з шурхотом залишила на підлозі ледь помітний слід, від якого, мабуть, можна буде позбутися поліруванням. Рімо принюхався: у повітрі виник ледве помітний запах в'янучих хризантем. У спортзалах так не пахне. Так пахне в китайських борделях.
Рімо це не дуже займало. Він уже встиг зрозуміти, що тут купа речей, про які скільки хоч думай, все одно будь-чого не зрозумієш.
Тихенько насвистуючи, Рімо розглядав залізні балки під високими прольотами стелі. Що на черзі? Знову навчальна стрілянина? За останні два тижні інструктори навчили його володіти різноманітною зброєю; від гвинтівки Маузера до пневматичного пістолета. Складання, розбирання, слабкі місця різних систем, далекобійність, точність.
Потім почалася навчальна стрілянина з різних положень.
Наприклад, лежачи на спині. Рука — поруч з пістолетом, якого треба схопити і вистрілити. Очі напівзакриті, тому не зрозуміло, спить людина чи ні. Жоден мускул не повинен смикнутися до того, як пістолет виявиться в руці. Було боляче. Кожен раз, коли м'язи живота мимоволі скорочувалися, як вони скорочуються в будь-якої людини, яка рухає рукою, лежачи на спині, його били по животу товстим ціпком.
— Так швидше виробиш рефлекс, — життєрадісно пояснював інструктор.
— Керувати м'язами — справа складна, краще ми їх тобі натренуємо. Ціпком ми зовсім не тебе караємо, а твої м'язи. Вони швиденько засвоять урок, навіть якщо тобі це не під силу.
М'язи засвоїли урок.
Потім — вправа під назвою "Здоров". Скільки годин пішло на те, щоб навчитися говорити інструкторові найзвичайнішим тоном "Здоров!" і відразу стріляти йому в обличчя. Знову і знову все те ж і те ж.
— Ближче підходь. Ближче, ідіот! Ти що, телеграму відправляєш? Протягай руку для рукостискання. Ні, не так, пістолет видно за кілометр. Потрібно встигнути вистрілити три рази, перш ніж всі навколо зміркують, що відбувається. Не так! Посміхайся, щоб тобі дивилися в очі, а не на руку. Ще раз. Тепер краще. А зараз підійди пружинистіше, щоб відвернути увагу від руки. Ще раз.
Нарешті почав вироблятися автоматизм. Тоді Рімо вирішив спробувати сили на Маклірі, що займався з ним стратегічним забезпеченням операцій. Не встиг Рімо, сказавши "Привіт!", натиснути на курок незарядженого пістолета, як щось спалахнуло в голові. Він так і не зрозумів, що відбулося, навіть коли Маклірі, сміючись, допоміг йому піднятися і сказав:
— Що ж, вже непогано!
— Непогано, то непогано, але як ти помітив пістолет?
— Це не я, це мої м'язи. Зрозумій, нарешті, що умовний рефлекс швидше свідомого руху.
— Ага, — сказав Рімо. — А чим це ти мене?
— Нігтями.
— Чим?!
— Нігтями. — Маклірі витягнув руку. — Розумієш, я...
— Та чорт з тобою, — сказав Рімо, і вони продовжили заняття по різних системах замків і способам злому дверей. Коли вони закінчили, Маклірі запитав:
— Нудьгуєш?
— З вами скучиш! — відповів Рімо. — Суцільні розваги! Сиджу, як ідіот, ніс до носа з інструктором на заняттях. Ранком будить охорона. Офіціантка приносить пожерти. Будь-хто зі мною не заговорює: бояться. Їм один, сплю один, живу один. Інколи здається, що на електричному стільці веселіше!