— Тобі видніше, Рімо, адже ти в нас фахівець з електричних меблів. Що, сподобався стільчик?
— Не дуже. Як, до речі, ви мене витягли відтіля?
— Легко і просто. У таблетці був спец склад паралізуючої дії, щоб ти виглядав першокласним трупом. Довелося до того ж злегка удосконалити деякі електричні схеми в приладах. У загальному: напруга могла тебе тільки сильно обпекти, але не вбити. Коли ми відбули відтіля, трапилась несподівана для тюремного персоналу, але передбачена нами невелика пожежа. Апаратура згоріла — все приховано. Ніяких складностей.
— Це для вас, а мені...
— Досить. Ти тут і будь задоволений.
З обличчя Маклірі на мить зійшла його споконвічна посмішка.
— Хоча, з іншого боку, може бути, ти і маєш рацію. Може, стілець дійсно краще. Самотня в нас робота.
— Спасибі, що просвітив! До речі, послухай, адже раніше або пізніше ви все одно пошлете мене на завдання. Може, я сходжу сьогодні в місто провітритися?
— Ні.
— Чому?
— Тому що ти не повернешся.
— Це не пояснення.
— Не можна, щоб тебе бачили в окрузі. Ти ж повинен розуміти, що відбудеться, якщо ми вирішимо, що ти нам не підходиш.
Рімо пошкодував, що прив'язаний до його кисті пістолет не заряджений. Хоча навряд чи Маклірі дозволив би йому пристрілити себе. Ні, добре б провести хоч один вечір у місті. Один вечір, випити склянку-іншу. А що? Замки міцні, але й у них, як його вчили, є свої слабкі місця... Що йому буде за це? Не вб'ють же, занадто дорого він їм вже обійшовся. Хоча від цих недоумків можна чекати чого завгодно, чорт би їх забрав.
— Бабу хочеш? — запитав Маклірі.
— Одна з цих фригідних льодинок, що прибирають в мене в кімнаті і приносять їжу?
— Яка тобі різниця? — заперечив Маклірі. — Всі вони однакові, як не крути.
Довелося погодитися, хоча згодом Рімо вирішив для себе, що більше не буде довіряти КЮРЕ в тому, що стосується його особистого життя.
… Рімо мив руки перед ленчем. У двері постукали.
— Увійдіть! — крикнув Рімо, тримаючи руки під струменем прохолодної води, щоб змити мило, яке пахне нічим, і яким користувалися всі мешканці Фолкрофта. Витираючи руки білим рушником, він вийшов з ванної кімнати. Те, що він побачив, на перший погляд виглядало непогано.
Їй було під тридцять. Атлетичні груди розпирали синю уніформу. Темне волосся було зібране в "кінський хвіст". Спідниця охоплювала досить плоский зад. Ноги, на смак Рімо, були злегка товстуваті.
— Там, на дошці, я побачила твій номер і час, — повідомила вона з легким акцентом, що Рімо визначив як південно-каліфорнійський. Принаймні, так би він відповів, почувши її вимову на заняттях по мовних характеристиках.
— Мій номер? — перепитав Рімо, заглядаючи їй в очі. Чогось у них не вистачало. Хоч і були вони блакитними, але нагадували лінзи японських портативних фотоапаратів.
— Так, на дошці, — відповіла вона, все ще стоячи на порозі. — Може, я помилилася?
— Ні, ні, — сказав Рімо і кинув рушник на ліжко.
Вона посміхнулася і сказала, уп'явшись на його широкі мускулисті груди:
— Не люблю в одязі.
Рімо мимоволі втяг живіт.
Вона закрила за собою двері і, на ходу розстібаючи блузку, попростувала до ліжка. Кинула блузку на дерев'яну спинку і завела руки за спину, щоб розстебнути бюстгальтер. У неї був плоский білий живіт. Звільнившись від бюстгальтера, її груди не повисли: було видно, що вони пружні і молоді. Соски були рожеві і тверді.
Акуратно склавши бюстгальтер на блузці і повернувшись до Рімо, вона сказала:
— Давай швидше, а? Мені потрібно бути в шифрувальній через сорок хвилин. У мене обід зараз.
Рімо відірвав погляд, скинув рушник з ліжка і, знявши штани, відкинув їх убік разом із сумнівами.
Коли в кут полетіли черевики, вона вже чекала під ковдрою. Рімо тихенько ліг поруч. Узявши його руку, вона прилаштувала її собі за спину, а іншу — між ніг.
— Поцілуй мене в груди, — прошептала вона.
Через п'ять хвилин все було кінчено. Вона відповідала на його пещення з тваринною люттю, у якій не було ні грама щирої пристрасті. Перш ніж Рімо переконався, що мав-таки жінку, вона вже підхопилася з ліжка.
— А ти непоганий, — похвалила вона, влазячи в білі трусики.
Рімо лежав на спині і дивився в білизну стелі. Його права рука була закладена за голову.
— Як ти визначила? Ти втекла занадто швидко.
Вона засміялася;
— Що поробиш! Може, сьогодні ввечері буде більше часу...
— Може бути, — відповів Рімо, — хоча в мене по вечорах заняття.
— Які заняття?
— Звичайні.
Рімо глянув на дівчину. Вона надягала бюстгальтер "по-голівудськи": тримаючи його перед собою, нахилилася й акуратно занурила груди в чашки.
— Чим ти займаєшся? — не змовкала вона. — Я завжди не бачила на дошці таких, як у тебе, номерів...
— Про яку, чорт візьми, дошку ти увесь час говориш? — обірвав її Рімо. Він продовжував дивитися в стелю. Від неї сильно пахло дезодорантом.
— Ну там, у кімнаті відпочинку. Якщо тобі потрібно спілкування, вивішуєш номер своєї кімнати і код. Клерк підбирає пари з номерів чоловіків і жінок. Взагалі ж не заведено знати, з ким будеш цього разу. Кажуть, що якщо знаєш, то з'явиться серйозне почуття, і взагалі… Але через якийсь час всі починають прекрасно розумітися в номерах. Треба тільки вставити свій номер в потрібний момент. У жінок, наприклад, перша цифра номера — нуль, у чоловіків коди найчастіше — непарні цифри. У тебе — дев'ятка, я такий номер бачу вперше.
— Який мій номер?!
— Дев'яносто перший. Ти що? Не знав, чи що? От тобі і на!
— Забув.
Вона продовжувала тріскотіти:
— Прекрасна система. Подобається керівникам груп. Всі у всіх не закохуються, і всі задоволені.
Рімо глянув на неї. Вона вже була одягнена і прямувала до дверей широкими кроками.
— Перегодь, перегодь, — Рімо скорчив скривджену гримасу. — А поцілуватися на прощання?
— Поцілуватися? З якого приводу? Я ж тебе не знаю!
Двері зачинилися.
Рімо не зміг вирішити: розсміятися йому чи просто заснути. Помізкувавши, не став робити ані того ані іншого, а заприсягся будь-коли не займатися любов'ю у Фолкрофті.
З тих пір пройшов тиждень. Рімо з нетерпінням чекав першого завдання. Не те щоб його приваблювала робота, просто нестерпно набридло тут, у цій затишній і комфортабельній в'язниці.