— У неї ще немає іворогїв, — посміхнувся Себастьян.
— Є!.. Дракон із Чорної фортеці. Себастьян погодився. Чорною фортецею поліція лякала дорослих, а матері — малих дітей.
Наступного вечора Себастьян і Рут стояли біля слухового вікна, очікуючи, доки в небі з’явиться вершник на полум’яному коні. Внизу снували перехожі, блимали сигнальні вогні автомашин, але ніхто не знав, що десь на даху стоїть золотоволоса дівчинка, якій належала найвища па землі влада. Такої влади не мала жодна із королев. А вчора ця дівчинка була лише беззахисною сиріткою, яку міг скривдити хто завгодно.
Мірта поставилася з повною байдужістю до щебетання Рут, яка намагалась пояснити, що завтра всі блискавиці неба належатимуть їй. Як і слід було сподіватись, дівчинка вирішила покарати дракона із Чорної фортеці. Вона дарує волю івоім, хто перебуває в його страшному полоні.
Рут запросила тітку на горище, але Мірта відмахнулась:
— Сама карай драконів. Мені треба котлети смажити.
Отож, коли спалахнула перша блискавка, на даху було їх тільки двоє — Рут і Себастьян.
— Ти бачиш Едмундо? — запитав старий, відшукавши руку дівчинки. Її пальчики тремтіли, голівка горнулася до Себастьяна.
— Бачу, — відказала Рут. Їй і справді здавалося, що там, за блискавицею, з’явилася ледь окреслена постать велетенського вершника.
За першою блискавкою вдарила друга. Небо вирувало, як штормове море. Хмари набігали одна на одну, мов кораблі під час грізної баталіії.
І котилися полум’яні ядра...
То тут, то там можна було бачити, як з’являються і зникають поміж дахами неквапливі, мов дозорці, що видивляються супротивника, кульові блискавиці. Здавалося, їх десятки, сотні. Десь потім з’являться засвідчені науковцями описи незвичайного явища природи — граду Із кульових блискавок.
Лише Себастьян знав, що то була одна-єдина блискавка, яка творила священний танець. Вона розгорталась у невидиме поле, — і тоді мовби переставала Існувати. А за якусь мить її можна було побачити в іншому місці. Спостерігачі гадали, що то з’явилася інша блискавка. Але ж ні, — то був Едмундо, який нині повернувся у власну стихію, щоб відсвяткувати появу друга. У нього з’явився друг!..
І тільки Себастьян чув променеву пісню Едмундо — величальну пісню на честь золотоволосої Рут:
"О Сонце, батьку наш всемогутній! Чи бачиш ти, яке у неї волосся? Воно пахне дощами і травами, яких не знають поза хмарами, — їх знають лише дивовижні істоти, що називають себе людьми.
Шкіра в неї така ніжна, що до неї боязко доторкнутись. І що мені робити з моєю силою, яка здатна сколихнути небо? Забери її в мене, Сонце! Поверни її вітрам та хмарам. А мені дай людські руки, якими молена доторкнутись до щоки прекрасної Рут.
Дай мені ноги, якими я приросту до землі. Я хочу стояти поруч неї. Хочу, щоб вона мене бачила. І розмовляла зі мною, і чула мою пісню. І сміялася так, як сміється хвиля — морська, бавлячись бреговими камінцями..."
— Рут, — тихо мовив старий, — ти чуєш піїсню Едмундо?
— Чую, — урочисто відповіла дівчинка. Їй справді здавалося, що вона чує пісню, яку співає для неї полум’яний вершник.
Нарешті Едмундо звернувся до батька:
— Мені треба знати, що хоче Рут.
— Рут, — запитав Себастьяїн, — куди ти хочеш послати блискавку?
Для дівчинки це питання було давно вирішене.
— На Чорну фортецю.
Лише три слова. А те, що згодом сталося, забере для докладних описів цілі гори паперу.
Розплавлені, покручені грати. Пролами у стінах, — наче від снарядів. Мертва сторожа. І сотні в’язнів, які по крем’янистих стежках підіймаються все вище й вище у безлюдні гори. Там вони створять загони повстанців, які оголосять війну Генералові...
А Рут бігатиме по дворику біля харчевні і, показуючи язика малим забіякам, радісно гукатиме:
— Ага! Це я випустила в’язиів. Не вірите? Таки ж я...
І лише одна людина серйозно поставиться до її слів. Ця людина — сеньйор Професор.
VI. У ПОЛОНІ
Розгром Чорної фортеці справив гнітюче враження на Марлона. Він боявся вживати будь-яких заходів проти Себастьяна. Знищити старого не важко. Спиняла думка: що буде потім? Чи не прийде кара у вигляді полум’яної кулі, від якої не здатні захистити ні стіни генеральського палацу, ні поліція, ні військо?..
Марлон обмежився тим, що доручив своїм агентам наглядати за Себастьяном. Незабаром йому доповіли про сеньйора Професора, якого кілька разів бачили у Мірти.
Кмітливий масажист зрозумів, що ця дійова особа з’явилась не випадково.
Едмундо для Марлона був не другом, а ворогом. Хто ж стане шкодувати, коли викрадають ворога? Марлон наказав агентам не чинити жодних перешкод Професорові.
Отож підводний човен Професора цілком вільно почував себе в гавані. Він належав науковій організації, яка вивчала життя океанських глибин. Насправді ж Професора цікавили зовсім інші проблеми.
Ще замолоду він поставив собі за мету розкрити таємницю кульової блискавки. Вперті пошуки привели його до винаходу. Професор сконструював апарат, що приймав і аналізував ті самі хвил’І, які приймав мозок Себастьяна. Проте кульова блискавка була не дуже частим явищем природи. І тут Професор почув про блискавку, яку вдалося приручити.
Тепер, мабуть, читач догадався, чому скупа Мірта раптом перестала бути скупою. Заповітний кисет став іграшкою Рут. А це, власне, І все, чого від Мірти вимагав сеньйор Професор.
Друзі Себастьяна, особливо Педро, натякали старому, що Професор тримається якось підозріло. Чи не задумав він чогось лихого?
Себастьян відповів:
— Едмундо викрасти не можна. Він здатний себе захистити.
Не врахував старий одного: можна викрасти Рут. Не врахувала цього й Мірта, яка гадала, що Професорові потрібен тільки сам кисет, — і нічого більше.
І ось одного разу...
Професор умовив МІрту відпустити дівчинку на підводний човен. Вони зроблять невелику прогулянку. Професор покаже дівчинці той таємничий світ, про який оповідають так багато казок. А щоб Рут добре себе почувала, нехай прихопить свою улюблену іграшку...
Як тільки човен опустився під воду, Едмундо перестав чути Себастьяна. Остання фраза, яку він почув, була така:
— Бережи Рут...
Едмундо відчував, що Рут близько, — і це його заспокоювало.