І душа, мандрівниця, вже витягла скривавлену шпильку з ноги засудженої й знялася вгору.
— Всього ще один дар! — потішає її янгол, що при брамі.
IV. Третій дарунок
І знов в долину летить душа, тільки ще один дар їй потрібний!
І знову минають місяці й роки. І знову розпука повиває її. "Світ,— думає вона,— став ще дріб'язковіший. Ще дрібніші люде, ще дрібніші вчинки... як добрі, так і злі".
А одного разу вона подумала:
— Коли б Господь, нехай благословенно буде Його ім'я, надумався коли-небудь зупинити і кінець кінцем судити весь світ, як він єсть, одразу. І став би, з одного боку, оборонець та й почав би сипать з мішка дрібки й порошинки, а з другого боку — винуватець став висипати свої піщинки та крупки, то це довго тяглося б, так довго, аж поки спорожніли б мішки... Так багато дрібних діл, так багато...
Ну, а коли б мішки спорожніли, що тоді?
Стрілка, напевне, стала б по середині!
При таких дрібних ділах, при стількох дрібничках ніщо не може переважити... Та й як переважити?
Ще соломинка, ще пір'їна, ще порошинка і ще піщинка...
І що зробив би Господь? І що присудив?
Знову — хаос? Ні, гріхи не переважають добрих вчинків...
Спасення? Теж ні,— добрі вчинки не переважують гріхів...
Так що ж?
Іди далі,— сказав би Господь.— Літай знову між пеклом і раєм, любов'ю й ненавистю, сльозами жалю й парою крови, між колисками й трунами... Далі... далі...
Але мандрівній душі суджено було порятунок. Од прикрих дум відкликав її гук барабану.
Де вона, коли?
Вона не вгадає ні місця, ні часу...
Тільки майдан перед в'язницею бачить вона.
По залізних гратах, по маленьких вікнах протяглися, граючись, промінці сонця. Переходить додолу на багнети прихилених до стіни рушниць. Солдати дістали до рук пруття.
Двома довгими рядами поставили їх: будуть гнати "крізь лави".
Кого?
Якогось жидка, в порваній сорочці на виснаженім тілі, з ярмулкою на півоголеній голові.
От його виводять.
За що присуждена йому така кара? Хто знає? Давні то діла! Може, за крадіжку? Може, за грабунок або розбишацтво. А може, й накле...
А солдати посміхаються й думають: "Для чого нас нагнали й поставили стількох? Та ж він і половини не знесе!"
Але от штовхнули його між ряди. От він іде... І він іде прямо, не спотикається, не падає. Приймає удари і виносить їх.
Лють розбирає тоді солдат, він все ще йде! Він іде!
І пруття свистять в повітрі, як чорти, оповивають тіло, як змії. І кров з виснаженого тіла бризкає та й бризкає, не перестає бризкати.
— У-а! У-а!
Раптом один солдат влучив надто високо і збив засудженому ярмулку. Через кілька кроків це завважив засуджений. Він робить рух, ніби обмірковуючи, й рішуче йде назад: він не піде з непокритою головою! Він вертається до місця, де лежить ярмулка, нагинається і підіймає її і знову йде далі — спокійний, облитий червоною кров'ю, але з ярмулкою на голові. І так іде, поки не падає.
І коли він упав, підлетіла душа й схопила ярмулку, що коштувала стількох зайвих прутів, і полетіла з нею до брами неба.
І третій дар так само було прийнято.
І праведні заступилися за душу: брама раю після трьох дарунків розчинилася перед нею.
І з високого престолу було сказано:
— Справді, прегарні дарунки, на вдивовижу гарні... Користи з них нема, для вжитку не годяться, але для прикраси — яка роскіш!
"Вважай, Ізраелю!"
В Томашові — маленькім польськім містечку, що стоїть на галицькому кордоні,— одного прегарного, ясного дня з'явився молодий хлопець-бідар, про якого ніхто не знав, звідки він, хто він, де днює він і де ночує і який тільки коли-не-коли приходив і просив їсти.
Ну, що ж — "всякому, хто простягає руку" — треба дати. До того ж, і хлопець не брав нічого — ні грошей, ні страви, тільки сухий хліб. Тому й поготів не годилося розпитувати: їсти хочеться всякому живому сотворінню. А проте люде завважили, що хлопець якийсь чужий. Очі його, здається, дивляться далеко-далеко, а що в нього перед носом, того він не бачить; його вуха постійно рухаються, так, як у декого брови, ніби він якісь голоси ловить у повітрі,— хоча б навколо було тихо, як у домі молитви перед звуком сурми. І тому, що він ніби бачить і чує так далеко, він раз у раз задуманий. Коли його питають про щось, він прокидається, ніби душу його покликали з того світу. І коли одповідає він, то говорить "так" або "ні"; инакше — заплутається у власних словах, як у сіті, на чолі виступає піт, і нібито не сила йому возволитись.
Траплялось часом, що якийсь господар чи господиня надумаються використати хлопця — послати його до якогось в тій або иншій справі. Тоді він пропадав на кілька день, а потім приносив відповідь несподівану й непевну. І все те — крий, Боже! — не через лінощі, а через свою задуманість.
— Ну що, застав ти такого-то дома (того, куди його посилали)?
— Тільки сьогодні.
— А досі?
Виявилось, що, йдучи до тих, куди його послано було, він надибав по дорозі мишенятко. Мишенятко жалісно попискувало, мабуть, не могло натрапити в свою нору... А далі до нього озвався згори якийсь птах, і він поспішив за ним — і таке инше,— отже, тільки сьогодні прийшов він туди, куди йому було треба. Йому одповіли... але що відповіли йому, він або забув, або переплутав, або, може, і з самого початку не зрозумів; і все вийшло якось навиворіт... І наївно посміхаючись, простягає він суху руку за шматком хліба — за всі ці дні у нього нічого не було в роті.
В бідному містечку, де довгими літніми днями робити нема чого, сидять господарі коло вікон, позіхають, поглядають на базар,— а ну ж чи не трапиться хоч там чогось вартого уваги. Отак стоячи коло вікна, побачив один господар зайшлого і вбогого хлопця і покликав його до себе — робити все одно нема чого, всі мухи половлені й передушені; ну, так він почне його розпитувати.
— Зайди лишень, хлопче, до хати.
Але юнак похитує головою: він не хоче.
— Чому?
— Так,— говорить він.
Засміявся хазяїн, не лінується, виходить з хати до хлопця, сідає на порозі й починає:
— А як звать тебе, хлопче?
— Як мене звати? — повторює за ним юнак.— Аврам! Здається, що Аврам? Так, Аврам!
— Як? Ти не певен?
Ні, він ніколи не знає напевно, хіба можна буть певним? Так багато на світі такого, що тільки здається. Сміється хазяїн.