От іде він так за вогником, йде та й іде; виходить помалу з містечка! Дорога в'ється змією серед полів і левад. А вогник все на тому ж віддаленні — не далі і не ближче. Хай би Шмерель і кинув свого халата, вогника він не накриє. А тим часом в голові його заходили думки: "Ех, якби піймати йому цей скарб — не довелося б тоді на старости літ дрова рубати: у нього й сили тієї що давніше немає. Купив би він жінці місце в жіночому відділі синагоги, щоб вона не турбувалася по суботах на святах: не говорила б, що нема їй де приткнутися; на Новий рік та в Судний день у неї, в бідолахи, ноги вгинаються: діти всі сили з неї вибрали. Він би їй і нову сукню б справив, дві низки перлів купив би... Дітей найкращим меламедам в науку віддав би; для старшої дочки жениха наглядів би. А то тягне, бідна, за матір'ю кошики з ягодами, ніколи й волосся їй причесати; а коси в неї довгі-довгі, і очі, як у сарни...
— Добре діло було б скарб піймати!
— Знову спокусник,— думав він: коли не судилося, то й не треба! — В будень, то він знав би, що йому робити. А коли його Янкель був тута, він би не втримався... Ех, теперішні діти! Та й менший не кращий: з учителя сміється. Учитель хоче вдарити, а він його за бороду. А в кого то є час, щоб доглянути за ними? Цілий день — рубай та пиляй!..
Зітхає Шмерель, а сам іде далі й далі. Коли-не-коли підводить очі на небо: "Владико Небесний! Кого бажаєш випробувать? Шмереля-дроворуба? Хочеш дати, то давай!" І здається йому, що скарб пішов ще повільніше. Але на ту ж хвилинку він почув: забрехали собаки. Пізнає він ту гавкотню: це з Високого,— перше село за містом. І він уже бачить, як захиталися в холоднуватому передранішньому повітрі білі плями — селянські хати Високого. І тут одразу ж згадує, що він, мабуть, дійшов уже до межі суботнього ходіння. І він спиняється.
"Так! Тут уже край..." — думає він і каже, сам не знає кому: "Ти мене з пуття не зведеш! Се діло не Боже! Бог з людей глузувати не буде. Це діло нечистого!" Шмерель навіть трохи сердитий на нечистого і повертає назад до містечка: іде прудко-прудко; думає про себе: "Дома то й не згадаю про це... По-перше, вони не повірять... А як і повірять, то будуть сміятися з мене... Та й пощо мені хвалитись. Сотворитель знає, то й доволі з мене. А жінка, чого доброго, ще стане й сердитись. Хіба я знаю? А діти — так ті напевно: голі й босі, бідолахи... На що ж маю доводити їх до гріха, щоб батька не шанували?"
Ні! Він і слова не скаже. Він навіть Господеві ніколи про це нагадувать не стане.
Коли він зробив щось доброго — Господь і сам пам'ятатиме...
І нараз він відчуває якийсь чудний, ясний спокій; по всьому тілу розливається тиха радість. Гроші все-таки не більше, як порох і тлінь! Багацтво може навіть з праведної путі звести. І йому хочеться дякувати Богові, що не довів його до спокуси. Йому хочеться заспівати... "Царю небесний!" — згадує він пісню молодих літ. Але йому соромно стає перед собою, і він уриває... Хочеться йому згадати якийсь спів, щось синагогальне... але раптом він помічає, як вогничок, що його полишив він ззаду, знову опинився попереду і йде перед ним, йде поволі — до міста, до міста! І віддалення між ним і вогником знову не збільшується і не зменшується: ніби вогник і він, обидва проходжуються, так трошки, ради суботи. І він стиха радіє і стежить за вогником. Небо блідне, зорі примеркають і гаснуть, на сході червоніє, так ніби вузенька, червона річка розлилась вздовж неба. А вогник вже йде до міста, вийшов вже на його вулицю. От уже його хата. Двері його хати одчинені; він, мабуть, так і забув причинити їх. І от: вогник заходить до його хати! До нього в хату заходить вогник, він іде за ним і бачить, як вогник залізає під ліжко. А навколо всі сплять. Стиха підходить він до ліжка, нагинається і бачить, як вогник крутиться під ліжком, немов дзига, на одному місці.
Бере він халата, кидає під ліжко і накриває вогник... Ніхто не чує. А тим часом вдирається вже до хати крізь щілини золотий, вранішній промінь.
Присів він на ліжку і дав обітницю, що він весь суботній день нікому ні слова не скаже, ні півслова, а то ще люде согрішать проти святої суботи. Вона, жінка, чого доброго не втримається, а вони, синки, то вже напевне — ні! Зараз схотять перелічити, щоб цей же мент довідатись скільки. І зразу ж вийде таємниця з хати і в школі, і по молитовні, і по всіх вулицях почнуться балачки про його багацтво, про щастя, про долю. І ніхто не стане молиться, ніхто не помиє рук перед стравою, не помолиться після страви, як слід. І він ще наведе на гріх свою сім'ю і півмістечка. Ні, він і звука не видасть... І він витягується на ліжку, і ладиться до сну.
І нагородив його Господь: коли після останньої молитви в суботу нагнувся він під ліжко і підняв халата, там лежав мішок з тисячами тисяч червонців — і не порахувати: велике ліжко було!
І він став-таки багачем з багатіїв. І в достатку прожив свої дні.
Тільки жінка бувало — серед достатків — дорікає йому:
— Господи! І як то чоловік має таке серце, як камінь: цілий літній день перемовчати, ні слова не сказать, навіть рідній жінці, ні єдиного слова!.. А я тоді,— згадує вона,— при вечірній молитві "Боже Аврама!" так наплакалась, так наплакалась... Ані шеляга не було в хаті...
А він заспокоює її з усмішкою:
— Хто знає? Може, якраз по твоїй молитві — "Боже Аврама!" — все й скінчилося так добре.
Сім добрих літ
От історія, що сталася в Турбині.
Жив колись в Турбині носильщик, на ймення Товій. І був він дуже бідний. Одного разу, в четвер, стоїть він на базарі, підіткнувши поли під мотузку і виглядає, звідки прийде йому поміч — чи не буде йому заробітку для святої суботи. А крамниці, як на те, стоять порожні. Ніхто не входить, ніхто й не виходить. Не видно покупців, щоб довелося їм однести що-небудь. Підводить бідолаха очі на небо з молитвою, щоб не мати йому, боронь Боже, сумної суботи та щоб жінці, його Сарі, та й діткам його, не довелося голодувати ради свята...
І коли він так молиться, чує, як хтось потягнув його ззаду за полу. Озирнувся і бачить перед собою німчика в мисливському убранні, з пером на капелюсі, з зеленою оторочкою на куртці. І говорить йому німець: