Візантія — ще ІХ-Х ст. — то був центр світової культури, щось на подобу Франції XVIII ст. Розуміється, Царгород не був ані вчаснішими Атенами, ані пізнішим Римом. То була пізня, своєрідно-еклектична і досить ризиковна спроба їх синтези (не забуваймо, як багато увійшло до тієї "синтези" елементів екзотично-орієнтальних, малоазійських). Поза всяким сумнівом візантинізм містив у собі яди, притаманні кожній пізній, секундарній і епігонізуючій, культурі: там вже затиралося національне обличчя культури і денатурувався її дух. Візантинізм був, сказати б, "інтернаціональний" з з'сіма прикрими наслідками цієї властивосте. Візантійська культура стояла вже на самім скраю "цивілізації". Від римської правничости йшлося вже до зорієнталізованої казуїстики і псевдоправ-ничого талмудизму (мимо, що саме від Юстиніяна VI ст. ми маємо повний звід "Римського права"). Від римської релігійної толеранції (чи, як хто воліє, індиферентизму) у Візантії приходить до цезаропапізму, отже, до чисто орієнтальної сакралізації держави. Від еллінського республіканського громадянина, від римського цівіс романус приходить до підданця обоженого кесаря і його майже обоженої імперіяльно-дер-жавної бюрократії. Від літератури і науки — до трактату, більш або менш "теологізованого". Від плястики — до ікони. Натомість, постає велика культура церковного співу, яку дідичить Київ і ми
Тема Візантії в нашій культурі, історії і навіть долі нашої Батьківщини є тема величезна і важлива. Останні десятиліття тему цю загострили і зактивізу-вали, як, може, лише в століттях ХУІ-ХУН. Тут вистачить лише нагадати й підкреслити найважливіше. Залежність культурна, отже фактично релігійно-церковна, з точки погляду Царгороду Х-ХІ ст. була рівнозначна з політичною. Інтронізація в Києві візантійського єпископа розглядалася у Візантії, як збільшення імперії Ромеїв ще на одну провінцію ("єпархію"). Тому згодом зусилля видатних володарів Руси мали на меті такий стан "духовного протекторату" Візантії зрушити і наставити в Києві єпископа власного. Це й сталося вже за панування Ярослава Мудрого, сина Володимира Святого, в добі (XI ст.), що її можна б назвати зенітом Київської Держави Середньовіччя (досить перелічити: будова Софії, шкільництво, перші бібліотеки, "Руська Правда", династичні зв'язки, опанування галицьких окраїн, успішна боротьба проти Степу). Таким першим єпископом-киянином був, як відомо, Іларіон, один з перших (якщо не перший) оригінальний автор старокиївського письменства ("Слово о законі і благодаті"). Треба також підкреслити, що вплив візантійської культури, як церковної, так і літературної, — пішов не безпосередньо, а через Болгарію (Охріду), отже забарвлювався староболгарськими впливами, тим більш міцними, що базованими на багатих здобутках болгарського "золотого віку" доби царя Симеона. Адже літературна мова Київської Держави, що ми її можемо уважати староукраїнською і що править і досі за своєрідну ,латину" православного світу — є мова староболгарська (македонська) своєю основою, поважно "зукраїнізована" допіру десь в ХІІ-ХШ ст. Цій мові — геніяльному витворові святих Кирила і Методія — завдячуємо найвидатніші пам'ятки старокиївського письменства: опріч Літопису, Патерика Печерського, Хожденія Даніїла, також монументальне "Поученіє дітем" Мономаха та непе-ревершена поема "Слово о Полку Ігореві" — несмертельне свідоцтво мистецької культури нашого Київського Середньовіччя.
Не можна також забувати про впливи Заходу "католицького", вже з Риму, що їх в жаднім разі не припинив, не послабив розподіл єдиного до 1054 р. Хри-тиянства. Розподіл стався саме три роки по наставлению Іларіона, як митрополита Київської Церкви, отже, в часі, коли Київ був в стані певного усамостійнення (коли й не відриву) від офіційної Візантії.
До Києва приїздять не лише окремі представники Римської Церкви, а й папські легати. Зв'язки з латинським Заходом зміцнюють династичні шлюбні зв'язки (Ярослав Мудрий, — "тесть Европи") та й широкі політичні зносини з Заходом. Проблема "боротьби Риму і Візантії" за Київську Церкву висвітлена досі недостатньо. Фактом є, що на київськім митрополичім престолі (ХІ-ХІІ ст.) бачимо єрархів то греко— то ла-тинофілів. І видається, що мимо енергійної пропаганди Візантії проти "латинства", фанатично-непримиримий дух візантійства ніколи глибше не діткнув Київської Церкви, принаймні до часу політичного упадку Києва, Не було це можливе ані історично-політично, ані культурно-психологічно: християнський "схід" і "захід" співжили в Києві одночасно і досить гармонійно, хоч і своєрідно. Не знайшлось геніальних мужів, які б створили були в Київській Церкві рід латино-візантій-ської синтези вже тоді в ХІ-ХІІ ст. Але тих мужів не знайшлося і пізніше, коли проблема може не гак "синтези", як усамостійнення Київської Церкви ставала ще більш пекучою. Цю неполагоджену проблему, що являє одну з генеральних тем нашої духової культури, бачимо й сьогодні на весь зріст перед нашими очима, очима сучасників великого митрополита першої половини нашого століття — бл. п. Андрея, який ту проблему зробив змістом цілої своєї многолітньої церковно-пастирської творчости.
Елементи християнського "сходу" і "заходу" в нашій церковній культурі є надто яскраві і надто істотні, щоб їх грядуча "синтеза" була легкою і лише механічною. Відсутність церковно-обрядового фанатизму (як і всілякого — в сфері віри — фанатизму) скорше, як це не дивно, таку "синтезу" утруднювали, аніж полегшували: ця справа, властиво, ніколи не ставала у нас "на вістрі меча" — і тому, між іншим, залишилася (як і залишається) проблемою.
Користаючи з організаційно-правничої спадщини античного Риму, латинська Церква зуміла етику християнства зв'язати з правно-державними нормами, згодом геніяльно розмежувавши "Кесареве і Боже" і давши християнинові міцні форми християнської етики в його земнім, серед "кесаревих" обставин, щоденнім житті. Наше "варягізоване" суспільство Київського Середньовіччя Х-ХН ст. (не маємо тут на думці "маси") не було спроможне прийняти нову релігію, хай навіть з драматичним "катарзисом", але суцільно, без психологічних комплікацій і небезпечного фрагмента-ризму та не менш небезпечної однобокости. Коли спочатку варязький династ Руси дивився на християнство (понадто в його візантійській постаті), лише як на явище політичної натури ("сватання Володимиром Великим візантійської царівни є в тім же приблизно стилі, як і "сватання" Лупуллівни Молдавської Богданом для сина Тимоша XVII ст.), то згодом, входячи глибшё в сферу християнської етики, він, адже ж бувший поганин, для якого влада і сила були всім,— мусів зазнавати, якщо й не цілковитої психоетичної катастрофи, то у всякім разі великого психічно-морального стрясу, майже заломання. Недарма Святослав Завойовник "відмахувався" від християнства: це був відрух його варязького "інстинкту самозбереження". У Володимира Великого цей перехід до "Володимира Святого" був дійсно переходом у протилежність, у своєрідну "екстрему": маємо літописні нотатки про те, що єпископи мусіли йому, вже християнинові, нагадувати про обов'язки князя, про утримання карности і т. д. З поганина, жорстокого політика і ще жорстокішого войовника Володимир — ніби без , переходу" — опиняється з цілою варязькою прямолінійністю в "царстві не од мира сего". Єдиною логічною дорогою для християнізованого варяга, очевидно, був би монастир (і звичай постригання в монахи, правда перед смертю, вкоренився потім серед князів руських, як і переходить пізніше у традицію серед козаків).