Нариси з історії нашої культури

Страница 17 из 20

Евгений Маланюк

Отже, наступає неуникальне "переключення" національної енергії з "політики" на "культуру". Але таке жалісне це переключення було, що його точніше і влучніше було б назвати капітуляцією.

Відомо, що відкритий — з ініціативи філософа Г. Сковороди — заходами й коштами слобожанської нашої шляхти Харківський університет (1805 р.), робиться на якийсь час осередком літературного руху — романтизму. І саме один з представників того осередку — Опанас Шпигоцький, як не можна ліпше накреслив, сказати б, маніфест тієї політичної капітуляції:

Минулося її (України) козакування на полях воєнних... Не покладати вже козакові меча на терези судьби... Закозакує ж пін. тепер на полях солодкого піснопіння...

Ця капітуляція — це своєрідне кредо нового покоління XIX ст. стало кредом цілого ряду наступних поколінь. І, може, немає в цілім нашім XIX ст. документа страшнішого й вимовнішого саме за цей.

Це кредо лягло могильною плитою на ціле століття. І хто знає, чи не від цього документу (він наведений в "Іст. Літ." Єфремова) треба б почати нашу Ніч Бездержавности.

Бо й геть пізніше в другій пол. XIX ст., редагуючи поезії Шевченка, навіть людина такої міри, як Пань-ко Куліш, наважився був замінити в "Кобзарі" — "нашого завзятого Головатого" (ц. т. останній блиск "козацької шаблі"!) на "нашу думу, нашу пісню" — в знаній поезії того, хто саме намагався зрушити панахид-ну атмосферу "піснопіння' і передати наступним поколінням дух Козаччини.

II

Той дух Козаччини, мимо всього, в переважно "оселянщенім" і притиснутім масиві народу продовжував жити. Але жив він також, як історичний спогад, в останніх, ще національно животіючих представниках шляхти, переважно підупалої матеріяльно.

Яскравими прикладами й виразниками того були два великі сини нашого народу — Т. Шевченко і М. Гоголь.

Літературознавство минулої доби мало цікавилось походженням письменників і творило з їх життєписів або короткі пашпортові відомості, або стилізовані "житія". Про М. Гоголя вистачало, що він "син піду-палого дідича" і "російський письменник-сатирик". Про Т. Шевченка існувало — за нечисленними вийнят-ками — досить нудне сентиментально-сльозаве оповідання, що починалося зазвичай так: "В селі Моринцях, в убогій родині кріпака народився малий Тарас"... Далі йшло, що він був сирота, що його била спочатку мачуха, згодом — пан, що він бідував, що "вчився" в Академії Мистецтв у Петербурзі, що потім був засланий за "протиурядові вірші" і що, одним словом, був з нього "співець селянської недолі". Все це довершувала знана ікона Тараса в кожусі й шапці, яка доповнювала досить зловісну легенду, що з неї так зручно користає історичний ворог аж по сей день.

Тут немає місця детально зупинятися на біографічних легендах і Шевченка, і Гоголя. Вистачить лише нагадати, що Микола Гоголь (нар. 1809 р.) був нащадком хмельничанина Остапа Гоголя, полковника брацлавського (згадаймо ім'я старшого сина з "Тараса Бульби") і сином автора українських комедій в стилі Котляревського. А що Тарас Шевченко (нар. 1814 р.) мав прізвище також "Грушівський", про це перший вказав (1898 р.) Олександер Кониський у своїй і досі вартісній монографії. Та й досі, на жаль, проблема дійсного родового прізвища Шевченка не висвітлена ("Шевченко", без сумніву, було пізнішим прізвищем "по-вуличному", як це є в ужитку на Україні). Відомо, що дід Шевченка (ще Іван Грушівський) був свідком і, певно, учасником Коліївщини. І незаперечним фактом в поезії Шевченка є її виразно козацький дух, а найулюбленіші слово і образ: "слава", козацька слава (як і "козацька кров")... Це явище не може бути випадковим — в природі таких чудес не буває. І "кріпацтво" Шевченка треба б, щонайменше, обмежити, може, до одного-двох поколінь. Натомість, козацьке походження Шевченка — в світлі його характеру, психіки й духа творчости — не виглядає лише гіпотезою*).

З достатньою ймовірністю можна твердити, що і Гоголь, і Шевченко вийшли з верстви, що ще в XVIII ст. була єдиною, ц. т. верстви Козацької, яка лише на-слідко"м адміністраційно-механічних заходів чужої імперії була розколена. І тому, на початку XIX ст. Гоголя родить українське "дворянство", що хутко в нових політичних умовинах національно деґенерується, а Шевченка родить закріпачене "селянство", в якім є значний відсоток бувшої шляхти і в якім відбувається повільний процес регенерації Нації.

*) Навіть в одній з пізніших поезії своїй, присвяченій селу, де "чорніше чорної землі блукають люди", де "людей у ярма запрягали пани лукаві", Шевченко ніби "уточнює": ... Гинуть, гинуть У ярмах лицарські сини.

Особистість геніяльна, що завжди "відчувала в собі сили необняті" — Гоголь свідомо потягнувся від політично мертвої Батьківщини до Петербургу, "що в свідомості людей його круга ще був столицею понадна-ціональної імперії. І цей крок спричинив пізніше його формальну адаптацію чужою літературою. Шевченко опинився в Петербурзі мимоволі, "мимохідь", але його "селянське" національне здоров'я зробило так, що Петербург не лише залишився етапом (хоч і важливим) його життя й творчости, але й стимулював та оформив його потужню національну суть.

І дуже характеристично, що цей важливий географічний пункт в житті обох земляків ніколи не став точкою перехрестя їх життьових шляхів. У Петербурзі р. 1831 виходять "Вечори на хуторі біля Диканьки", а р. 1840 — "Кобзар". Обидва автори цих творів ходили вулицями і парками того самого міста (в рр. 183136), мали спільних знайомих, земляків і неземляків, але — ніколи не зустрілися за життя і ніколи особисто не пізнали один одного... Може тут, справді, заважила "соціяльна" різниця їх суспільних становищ (хоч, в дійсності, такою вже великою вона тоді не була).

Але саме Шевченко і саме тому, що йому, а не знекровленому Гоголеві, судилося стати генієм Нації, спромігся на геніяльну синтезу: Ти смієшся, а я плачу.

(Послгніє М. Гоголю)

І тим здолав поновно включити Гсголя і в історію нашої культури, і в літературний процес доби. Це, власне, Шевченко, з якоюсь "селянською хазяйновитістю", з інстинктом "господаря", що бачив ширше і вище, повернув "блудного сина" — його Нації.