"Не можемо надивуватися, – читав далі мудрик Лавка, – цій рідкісній різновидності виду протозоа. Причини її особливого розвитку не піддаються, ясна річ, жодним усталеним теоріям, однак можна припустити, що вирішальною умовою її існування є наявність електрично зарядженого середовища. Очевидно, у той час, коли постала ця різновидність, на землі шаленіли електричні шторми. У післяльодовиковий період, як ми вже писали раніше, гірські кряжі зазнавали впливу постійної негоди, а море, що їх омивало, заряджалося електрикою".
Мудрик Лавка опустив книжку на коліна. Він не розумів до пуття, про що в ній ішлося, та й речення були надто довгими. Але йому подобалися чудернацькі гарні слова, до того ж, він ніколи не мав власної книжки. Він заховав її під неводи, ліг і задумався. Під розбитим віконцем горища спала униз головою летюча миша.
Із садка долинув пронизливий голос Чепурулі – вона знайшла Гемуля.
Мудрика Лавку зборювала дрімота. Він спробував пофантазувати про щасливу родину Мумі-тролів, але розповідь не клеїлася. Тоді він почав розповідати про самотнє звірятко, маленького нумуліта, трохи схожого на ноктілуку, який любив електрику.
9
Лісом чимчикувала Мюмля. "Як чудово бути мюмлею, – думала вона собі. – Я радісна і щаслива, як ніхто на світі!"
Вона любила свої стрункі ніжки і червоні чобітки. На її голівці красувалася мюмляча зачіска – блискуче пряме червоно-жовте волоссячко, закручене цибулькою на потилиці. Мюмля мандрувала мочарами, горами і долами, брела повз глибокі, залиті дощовою водою вибалки, схожі тепер на підводні царства. Вона йшла швидко, іноді навіть підбігала, щоб відчути, якою легкою й тендітною вона є.
Мюмлі закортіло відвідати свою молодшу сестричку, Маленьку Мю, яку вже давно взяла до себе родина Мумі-тролів. Мюмля уявляла собі, що Мю анітрохи не змінилася, зосталася такою ж діловитою злючкою, як раніше, а за постіль їй так само править кошичок з шитвом.
Коли Мюмля дісталася Долини, Дядько-панько рибалив на містку. Він сидів під парасолею у нічній сорочці, гамашах та капелюху. Мюмля ніколи не бачила Дядька-панька зблизька, тож тепер із зацікавленням уважніше приглянулася до нього. Був він, на диво, маленького зросту.
– А я знаю, хто ти, – казав він. – Я, щоб тобі було відомо, Дядько-панько! А ще я знаю, що ви забавляєтеся допізна, бо у ваших вікнах усю ніч горить світло!
– А мені байдуже, що ви собі там знаєте, – безтурботно відповіла Мюмля. – Чи не бачили ви Маленької Мю?
Дядько-панько витягнув з води своє пристосування для риболовлі – на нього нічого не упіймалося.
– То де Мю? – перепитала Мюмля.
– Не кричи! – рявкнув на неї Дядько-панько. – Я не глухий! Розлякаєш мені рибу, і вона втече!
– Ваша риба вже давно втекла! – засміялася Мюмля і побігла далі.
Дядько-панько пирхнув і зручніше вмостився під парасолею. У його струмку завжди було багато риби. Він глянув на брунатну воду, що мов кипіла блискучим набухлим колошматтям, піднімаючи з дна усілякий мотлох й несучи його униз за течією…
"Щось тут не те, – думав Дядько-панько занепокоєно. – Місток наче той самий. З містком усе гаразд. Але сам я не той, що колись…" Думки кудись відпливли, й Дядько-панько заснув.
На ґанку сиділа Чепуруля, обгорнувши ніжки ковдрами. Збоку здавалося, ніби вся Долина належить їй, але вона цьому не надто рада.
– Привіт! – гукнула Мюмля. Вона одразу побачила, що будинок стоїть порожняком.
– Доброго дня, – привіталася Чепуруля зі стриманою люб'язністю, з якою вона завжди зверталася до мюмль. Вони забралися собі геть! Не сказавши ні слова! Ще добре, двері не замкнули!
– Мумі-тролі ніколи не замикають дверей.
– Замикають, ще й як замикають, – прошепотіла Чепуруля, довірливо схилившись до Мюмлі. – Одежну шафу нагорі замкнули! Ховають, напевно, там свої найцінніші речі!
Мюмля приглянулася до Чепурулі: налякані очі, штивні кучері, кожний кучерик пришпилений шпилькою до волосся, боа на шиї – лисяча голова кусає сама себе за хвіст. Чепуруля анітрохи не змінилася.
У садку на стежці з'явилася постать Гемуля, він згрібав сухе листя. За ним метушився маленький мудрик, збираючи те листя до кошика.
– Привіт! – зрадів Гемуль. – Ти теж тут?
– А то хто? – запитала Мюмля, показуючи на мудрика.
– Я принесла подарунок… – озвалася за спиною у Мюмлі Чепуруля.
– Це – мудрик, – пояснив Гемуль. – Він допомагає мені прибирати в саду.
– Дуже гарну порцелянову вазу Мумі-мамі, – гостро встряла Чепуруля знову.
– Зрозуміло, – кивнула Мюмля. – А ти згрібаєш листя?
– Так, хочу, щоб тут було гарно, – відповів Гемуль.
– Не можна чіпати старе листя! – раптом закричала Чепуруля. – Це небезпечно! Це ж гниль! – вона збігла з ґанку, волочачи за собою ковдри. – Бактерії! – викрикувала вона. – Черви! Личинки! Гусінь! Не смійте його чіпати!
Гемуль незворушно продовжував орудувати граблями. Лише його зосереджене наївне обличчя наморщилося.
– Я хочу зробити приємність Мумі-татові, – буркнув він.
– Я знаю, про що кажу! – в голосі Чепурулі зазвучала погроза, вона підійшла ближче.
Мюмля глянула на обох.
"Старе листя? – подумала вона. – Які ж то диваки бувають на світі!.."
Вона увійшла до будинку, піднялася на горішній поверх. Там було дуже холодно. Південна кімната для гостей не змінилася: білий комод, давно вицвіла картина, на якій було зображено шторм, блакитна перина з гагачого пуху. Жбан на воду був порожній, на дні скоцюрбився мертвий павук. Посеред кімнати стояла валізка Чепурулі, а на ліжку лежала рожева нічна сорочка.
Мюмля віднесла валізу та нічну сорочку до північної гостьової кімнатки і замкнула двері. Південна кімната належала їй, це було так само безсумнівно, як і те, що під вафельною серветкою на комоді лежав її старий гребінець. Вона підняла серветку – гребінець був на місці. Мюмля сіла до вікна, розпустила своє довге гарне волосся й почала його розчісувати. Унизу, під вікном, не вщухала суперечка, але слів чутно не було.
Мюмля раз у раз проводила гребінцем, наелектризоване волосся стріляло іскорками й ставало дедалі блискучішим. Вона замислено дивилася на великий сад: осінь змінила його до невпізнання – сад став неначе чужим, покинутим. Ряди голих дерев, огорнені дощовою пеленою, були схожі на сірі лаштунки. Безгучна сварка перед ґанком тривала. Гемуль і Чепуруля розмахували лапами, бігали туди й сюди і здавались такими ж примарними, як і дерева. Тільки мудрик стояв, потупившись, тихо й непорушно.