– Ага, – буркнув Дядько-панько і пішов собі геть. Він був дуже сердитий.
Дядько-панько сів перед відчиненими дверцятами кухонної плити і задумався, дивлячись на вогонь. На столі Гемуль розгорнув цілу купу всіляких креслень.
– Щось негаразд зі стінами, – сказав він. – Вони якісь криві і весь час валяться. їх зовсім неможливо припасувати між гілками.
"Може, він заліг у зимову сплячку", – міркував Дядько-панько.
– Зрештою, – вів далі Гемуль, – стіни відгороджують від світу. Напевно, набагато приємніше, сидячи на дереві уночі, роззиратися на всі боки й дивитися, що діється навколо. Як ви гадаєте?
– Мабуть, усі значні події відбуваються навесні, – мовив Дядько-панько сам до себе.
– Що ти сказав? – перепитав Гемуль. – Так цікавіше, правда?
– Ні, – відповів Дядько-панько, не слухаючи, що той каже.
Нарешті він знав, що йому слід робити – усе дуже просто! Треба перестрибнути через усю зиму і відразу опинитися у квітні. І нема над чим ламати собі голову! Достатньо вимостити собі затишне кубельце для сну, і нехай світ котиться далі своїм шляхом. А коли він прокинеться, усе знову буде так, як і повинно бути. Дядько-панько подався до комори, зняв покришку з супниці, наповненої ялиновою глицею, і дуже зрадів. Раптом йому страшенно захотілося спати. Він пройшов повз замисленого Гемуля:
– Бувай! Я залягаю у зимову сплячку! – повідомив він.
– Бувай! Бувай! – неуважно відповів Гемуль. Коли двері за Дядьком-паньком зачинилися, він підвів голову, глянув йому услід і знову поринув у важкі роздуми, бо нелегка то справа змайструвати дім на гілках клена.
Того вечора на небі не було ані хмаринки. Під лапками мудрика хрустіла тоненька крига, коли він простував садом. Долина мумі-тролів повнилася студеною тишею, сніг побілив схили навколишніх гір. Куля була порожньою. Вона враз стала звичайною, хоч і гарною блакитною скляною кулею. Зате чорне небо усіялося зорями, мільйонами мерехтливих іскристих діамантів. То були зимові зорі, холодні мов крижинки.
– Ось і прийшла зима, – сказав мудрик, заходячи до кухні.
Гемуль нарешті прийняв рішення, що без стін будиночок для Мумі-тата лише виграє, вистачить там і самої лише підлоги. Він з полегкістю згорнув усі свої папери і сповістив:
– Дядько-панько заліг у зимовий сон.
– Він взяв з собою свої речі? – запитав мудрик.
– Навіщо вони йому? – здивувався Гемуль.
Ті, що залягають у зимовий сон, стають, зазвичай, набагато молодшими, прокинувшись навесні. їм нічого не треба, вони тільки хочуть, щоб їх не турбували. Однак мудрик знав, як важливо відчути після пробудження чиєсь піклування, тому він розшукав речі Дядька– панька, виклав їх перед одежною шафою, потім накрив його ковдрою з гагачого пуху, дбайливо підіткнувши з усіх боків, бо зима може видатися лютою. У шафі слабко пахло духмяними прянощами. У пляшці ще залишалося трішки коньяку, саме стільки, щоб вистачило освіжитися у квітні.
20
Коли Дядько-панько заліг у зимовий сон в одежній шафі, у Долині стало ще тихіше. Інколи чутно було, як Гемуль стукає молотком на клені або рубає дрова біля дровітні. А поза тим панувала цілковита тиша. Мешканці будинку віталися одне з одним уранці і бажали на добраніч увечері, але розмовляти їм не хотілося. Вони чекали закінчення своєї історії.
Час від часу хтось навідувався до комори попоїсти. Кавник цілими днями стояв на плиті, щоб не холонула кава.
Тиша в Долині була, власне кажучи, дуже приємною і заспокійливою, а мешканці будинку, рідше зустрічаючись одне з одним, ще більше зріднилися. Блакитна скляна куля була цілком порожня, готова будь-якої миті наповнитися чимось новим. З кожним днем холодніло дедалі більше.
А одного ранку сталася несподіванка: підлога дерев'яної хатинки завалилася, і великий клен стояв тепер такий, як до будови, розпочатої Гемулем.
– Диво та й годі, – мовив Гемуль. – Мені знову здається, ніби навколо мене відбуваються речі, які вже колись відбувалися.
Вони стояли утрьох під кленом – Гемуль, Нюхмумрик й мудрик Лавка – і дивилися на руйнацію.
– Можливо, Мумі-татові, – несміливо озвався Лавка, – буде більше до вподоби сидіти на гілці, ніж на підлозі хатинки.
– Мабуть, твоя правда, – погодився Гемуль. – Це було би більше у його стилі, чи не так? Я міг би прибити цвях на стовбурі для штормового ліхтаря, але, як на мене, він матиме природніший вигляд, коли висітиме на гілці.
Друзі подалися до кухні випити кави. Цього разу вони кавували разом, товариством, навіть підставки поставили під горнята.
– Як зближує нещастя… – поважно мовив Гемуль, помішуючи ложечкою в своєму горнятку. – Що ми тепер будемо робити?
– Чекати, – відповів мудрик Лавка.
– З тобою усе ясно, а я що робитиму? – не вгавав Гемуль. – Тобі достатньо дочекатися родини Мумі-тролів, але в мене ситуація цілком інакша…
– Чому це? – здивувався мудрик.
– Не знаю…
Нюхмумрик долив собі ще кави.
– Після дванадцятої здійметься вітер, – сповістив він.
– Ось так ти завжди! – аж підстрибнув мудрик. – Тебе питають, що робити і як жити далі, бо тут стає дедалі незатишніше, а ти, знай, торочиш своє про сніг чи вітер, чи про те, щоб тобі подали ще цукру…
– Ось ти й знову розсердився, – спантеличено зауважив Гемуль. – Чому ти сердишся з такими великими перервами?
– Не знаю, – знітився мудрик Лавка. – Я ж не злий від природи, щось таке раптом на мене найшло…
– Я подумав собі про човника, – пояснив Нюхмумрик. – Якщо після дванадцятої звіється вітер, ми з Гемулем могли би спробувати вийти в море.
– Човник протікає… – заперечив Гемуль.
– Ні, я його залатав. А в дровітні знайшов вітрило. Хочеш прогулятися? – запитав Нюхмумрик.
Мудрик Лавка поспішно опустив очі у своє горнятко, він відчув, що Гемуль злякався. Але Гемуль сказав:
– Це було би чудово!
Десь о пів на першу здійнявся вітер, хоч і не дуже сильний, та все ж він зірвав на хвилях білі баранці. Човник чекав наготові біля пристані. Нюхмумрик сів до вітрила, а Гемуля посадив на носі. Було дуже холодно, вони одягнули на себе увесь теплий одяг, який тільки змогли знайти у будинку. Ясне небо оторочувала вздовж горизонту темно-синя гряда зимових хмар. Нюхмумрик повернув до мису, човник нахилився і стрімко полетів уперед.