Яка може бути нудьга, коли навколо усюди розсіяний світ вічності, її творчий дух!
Треба це відчути й повірити глибоко, на смерть".
З тою легкою мелодією, що напружує тіло, як гірське повітря, заходив до себе в кімнату й під враженням усього пережитого складав нові пісні.
Вони родились не знати звідки, й самі складалися в рядки.
Нова гармонія зливалася в один могутній потік, що йшов у безконечність. І в цім напруженні не знав часу й простору.
Вічність раптом застигала тоді в однім моменті. І вже більше нічого не було. В обличчя дихав хтось незнаний, нерозгаданий, незрозумілий і наповнював серце вщерть.
Поволі, роздумливою ходою, в рудій чепурній свитці з широким коміром, не то чернець, не то дяк, не то бурсак, не то чепурний селянин ішов на лекції до колегії.
Вони здавались тоді, як зовсім далека справа. Інколи в око падали поодинокі постаті. Вони зацікавлено вдивлялись в обличчя чудної людини, що спокійно, роздумливо мандрувала з книжками під рукою. Сковорода мимоволі кривився й швидше проходив.
У класі вибирав і стежив очима, хто більш пильнує його слів. І знову було неприємно.
Тупі, зморені обличчя нудно вслухались у далекі, незрозумілі для них слова.
Тільки інколи перекидався теплим поглядом з м’яким мрійним юнаком Ковалинським[1] — і тоді юнак, розчервонівшись, схиляв набік голову й хутчій спускав очі на лаву.
— Друже Василю! Ти сьогодні прийдеш до мене?
— Коли лекції скінчаться?
— Як і завжди.
І юнак знову хмурився й червонів.
Серед учителів Григорій, жартуючи, розповідав, як він дригав ногами, коли його, зв’язаного, везли вдруге до Томари.
І вчителі голосно сміялися.
Непомітно переходив до філософічних дискусій. І слова лились, наче щира, трохи схвильована дружня доповідь.
Увечері сідав за стіл. Кухлик молока, куплений на базарі, окраєць хліба, яєчка. Як небагато потрібно людині!
Аби дух горів, не вгасаючи.
Хтось стукав у двері.
— Ти вже прийшов, друже мій? Ну й добре, добре! Я кінчаю свою трапезу!
Юнак закохано стежив за Сковородою. Сковорода думав: "Все залежить од волі людини. Волею все можна перемогти".
Йшли гуляти.
— Ти боїшся кладовища? Га? Й досі?
Юнак червонів.
— І не сором!
— То... моя тітка як померла, ще довго тінь її блукала й часто кликала нас. Ми тоді дуже боялись. Думали, що за нами вона прийшла.
— Стультуси[2] ви! Хіба ж може тінь, прах прийти до людей. Чому ж вона мусить змінитися, бути ворожа, чому вона по смерті мусить стати лихою, коли живою була добра?
Так поволі прямували на кладовище. Юнак намагався про щось заговорити.
— Сьогодні, дорогий учителю, мені знову було сумно!
— А чого так?
— Боліло серце за вас.
— Знову щось брешуть?
— Кажуть, що ви перейняли німецьку єресь і хочете насадити її в нас. Дехто з люттю махав кулаками на вас.
Сковорода сумно хитав головою. Попри тонких вуст непомітно складалася болюча посмішка.
Вони йшли до кладовища. Крізь густі дерева проглядали білі мармури монументів, а поміж ними визирали прості дерев’яні хрести.
Десь далеко в степу сідало сонце. Темні разки лісів хмурились у густих проміннях.
Світ був жовтий, кволий. Він поволі розсипався на рівних просторах, переплітаю чи ся з густими тінями.
Сковорода глянув у далечінь і прищурився.
І раптом повстала в голові думка: хіба не нагадує захід сонця смерті всього світу?
"Захід сонця. Вечір. Сумні мелодії вечірньої служби.
Це постійний натяк на смерть життя. Колись охолоне земля, і всі простори вкриються крижаними горами, мертвими долинами, жовтими пісками. Смерть велика, світова. Спокій і застиглість довічна й непорушна".
Чомусь холонуло біля серця. І знову виринала жовта, як піски пустельні, нудьга. Вона ширилася з глибин серця, розпливалася в просторах, заливала все холодним жовтим мороком і непорушністю.
Куди тікати від неї, куди тікати від самого себе?
Холод і нудьга! Нудьга в непорушності, застиглості!
"Все це дурниці. Воля все переможе. Треба власну натуру добре загнуздати. Тоді нічого не буде страшно, розіллється рясно в душі голос ранкового бога молодості, бога народження світу, бога юного, радісного, п’яного радістю Вакха"[3].
Так думав уранці Сковорода.
Увечері виступав в аудиторії Колегіуму. Перші слова лекції невиразно складались у голові.
Але коли ступив на кафедру й оглянув слухачів, вони знову повстали рясною лавою:
— Увесь світ спить!
Та ще не так і спить, як то про праведника сказано: спить так, що як і впаде, то не розіб’ється.
Ні! Світ наш спить глибоко, мов прибитий. А наставники, пасущії Ізраїля, не тільки не будять, а ще й приговорюють: спи, спи — не бійся! Місце добре — чого боятися!
І справді, перед ним сиділи тупі, розчервонілі від жиру обличчя. Посходились більш з цікавості до самої особи Григорія, а не до змісту лекції. Сиділи й дрімали. І, певне, згадували смачну вечерю, грубі жарти й хвильку.
Невже ж хоч одне слово до них дійде й розворушить сонну думку?
Шипіли скрізь захоплено, з веселими вогниками в очах, перешіптувались, потирали руки.
— Чули, що Грицько говорив? От так штуку впоров! Усіх нас єретиками обзиває! Хі-хі-хі!..
— Де? Тут, чи що? Як же це сталось?
— Як, а на лекціях? Хіба не чули?
— Це цікаво! Розкажіть!
— Аякже, якже! Самого преосвященного так устругнув, що держись!
— Хі-хі-хі! А губернатор тільки радіє! "Це,— каже,— мій приятель. Григорій — святий чоловік. Добре зробив, що одчитав годованих ченців".
— Ну, а що ж ті, мовчать? Злякались?
— Ні, чекають, що він далі скаже! А я вам признаюсь! Григорій таки справді заразився єрессю. Так і тхне від нього німецьким вольнодумством.
— Ну то вгатять його, сердешного, кудись у монастир. Палили люльки й тихо розмовляли.
У жіночому гурті йшли свої розмови.
У затінку колонади вимахували віялами, обговорювали останні моди паризької майстерні й цокотіли.
— А він зовсім симпатичний.
— О, кругом мілашка!
— І ще зовсім молодий!
— А очі як горять, як у святого!
— Хотіла б я з ним ближче познайомитись!
— Він зовсім чудно живе.
— Так, як чернець?
— Ото — чернець! Він кращий од усіх ченців! У ченців ласі очі!
— Хотіла б я знати, як він із жіноцтвом поводиться!
— О, він його дуже боїться!
— Дивна річ.
— Кажуть, він тікає від жінок.