Але навколо було спокійно. У глибокій тиші розпаленого повітря тихо шелестіли вишні, похило журилися старі хрести.
Тіні померлих, виснажених хліборобів парились на сонці.
"Хто знає, що думали старі, як помирали. Які слова злетіли з їхніх вуст в останній момент. Хто знає, може, якийсь заповіт єдино цінний і правдивий зоставили — і він безсило розтанув у повітрі".
З такою думкою Сковорода повертався в село.
І те почуття нудьги, що так раптом прорвалось на кладовищі, знову заговорило.
Десь нудно кудкудакала курка, рохкала свиня під хлівом, гріючись на сонці,— всюди були пообношувані тини. На майдані біля корчми стояв гурт селян, стояв годину, дві й важко перетирав нудні, нецікаві розмови.
І від усього цього чомусь до нестями скиглило серце. Хотілось утекти, або ні — розвалити, розворушити цей замертвілий спокій.
Згадався Рейн, білий, рвучкий, із шумливими пінявими водами, з білявими, осяйними верхів’ями гір, що тікають у глибінь неба, що ваблять дух у височінь.
Увечері прийшов далекий родич Пилип Сковорода, старий начотчик, в окулярах, із товстою Біблією.
Розгорнув книгу й почав сперечатися з приводу текстів створення світу. Григорій жваво захищав нові погляди, Пилип тупо обстоював свої думки. І суперечки що далі, то розгоралися.
— Та й що там казати,— я бачу, ти дуже мало тямиш у цьому! — скінчив Пилип.— Ковалівський піп теж із бурсаків, так він куди краще за тебе знає.
Григорій лукаво посміхнувся.
— Ти щось од німців набрався нового духу! Куди тобі,— а я думав — підеш у попи!
Пилип, очевидно, був незадоволений і хутко вийшов із хати.
— Ну, що ж думаєш робити? — поспитав якось дядько Гнат, чоловік Секлетин.
— Не знаю! Якось не думав.
— А чого так? Що ж тут і думати! Як на мою думку,— сідати тобі на батьківському ґрунті. Ґрунт добрий. Оженишся, поставиш нову хату. І будеш собі хазяїнувати. Святе діло, я тобі скажу! А там, гляди, в попи або на якусь громадську посаду оберемо.
— Кожний знає своє, дядьку,— відповів Григорій.
— А що, може, не так?
— Це щось не про мене.
— Легкого хліба шукаєш?
— Ні, не легкого, а не хочу черева набивати гноякою. Не хочу духа припинати, як коняку до стійла.
— Однаково без цього не проживеш!
На тому розмова й скінчилася.
На село Григорій виходив рідко, але там ішов вже поговір.
Гомоніли, що Григорій перекинувся на німецьку віру, тому й ходить по-німецькому.
Вставав Григорій рано, виходив надвір і йшов далі в степ, у затишні байраки. Бачив, як сонце сміялося до роси, як земля благословляла новий день.
Новий день! Це народження зовсім нового світу, нового життя!
В цьому великому світовому колесі скільки за ніч сталося великих подій!
Народилися нові істоти і з радісним криком простягають маленькі рученята.
В цю пору десь у світовому просторі повстали з космічних туманів нові сонця, і благословили цей величний момент, якого ще не було в вічності,— і засміялись.
А тоді подались у простір пройти призначену путь.
Йшли великі потоки життя з грудей Одвічного.
І захоплене серце Григорія радісно до сліз тріпалося в тонкій клітці.
Виймав сопілку й починав істиха грати.
Навколо паслися гурти товару, овець.
Зацікавлені діти підходили ближче та за кілька кроків ставали й слухали.
Григорій думав.
"Кожен ярок, кожен байрак, кожний клаптик землі має свою, властиву йому одному прикмету, свій власний клаптик душі.
Той, хто спізнає цей клаптик душі, той відчуває великий дух вічності, розпорошений скрізь, по всіх живих просторах світу.
Що є вічність? Це споконвічна сила, що породила туманності, бо мусила створити їх, не думаючи про них. Але в кожній монаді цих туманностей лежала нова можливість безконечної творчості, початок величезної путі, що знову призведе в первісне лоно, на перси вічності.
І тому треба спізнати в кожному подиху життя голос вічності — тоді стане велика світова гармонія!"
І від цього ставало радісно, і весь світ навколо прибирався в пишні дівочі барви.
Дівчина, що йшла з свічкою на лісові поляни, радісно усміхалась — і тінь од неї танула в білих пасмах світу.
Дні пішли одноманітно й нудно. Григорій відчував, як поволі вплітається в серце тиша й спокій, думка вкривається намулом, дрібні клопоти зростають. І ставало страшно.
На селі колись хтось засміявся з убрання — "Німець лопуцьковатий. Забув і хреститись". Ця дрібниця чомусь уразила. Дома дядько сказав:
— Скинь ти, будь ласка, оцю машкару. Хоч станеш на чоловіка схожий.
Нашвидку зібрали сувал сукна й пошили одяг.
Одного разу зовсім спокійно, наче йшов куди недалеко, зібрався в дорогу.
Хутко попрощався й пішов.
Згадав, що в золотоноській сотні є приятель з бурси, Корній Загнида,— й пустився до нього.
Дорога була легка й приємна. Відчував, що раптом з чимось порвав найлюбішим, і від того стало легше.
Другого дня надвечір був у приятеля.
— Грицьку! Це ти? Де ти взявся? От так оказія...
Приятель справді по щирості зрадів зустрічі.
— Ні, ти скажи на милість! Грицько Сковорода! Я таки часто згадував: де він подівся? Гляди, встругнув яку штуку! Так воно й є! Взяв та й утік за кордон набувати знання. Ай, молодчага!
Корній Загнида жив старим парубком. У просторому козачому господарстві поралася стара бабуся. Скрізь було помітно старий господарський лад, але занехаяний у молодого господаря.
Після короткої розмови вони ввійшли в простору хату. Попід стінами стояли чепурні лави, по стінах — чисті миснички, полиці, рушники.
На одній полиці стояла купка книжок.
Але на підлозі валялося сміття. Видно, сам господар дуже мало дбав за це.
— Ну, чим же мені тебе шанувати! Випити хочеш, признавайся по правді?
Але Сковорода рішуче зрікся.
— Ну, так і знав! Тобі тільки в монастир—я не знаю, чому ти не пішов? Ні дівчат, ні горілки! А я, братухо, почав цідити потроху, особливо як трапиться добрий чоловік. З нудьги більш нічого робити! Біля хазяйства панькатись не маю охоти! В попи йти не збираюсь. А так, сиджу оце й для спочинку та розваги читаю Овідія[20].
— І в цьому маєш гармонію душі? — поспитав Сковорода.
— Яка там у дідька гармонія! А що ж мені більш робити? Що, я маю якийсь хист великий, чи що? Ех, братухо! Все це — ні до чого! Згниємо, помремо всі! Нащо тоді турбуватись, нащо клопотатися? Краще ні про що не думати, а так — Шукати собі щоденної розваги!