— Слухай, братіку, не треба! Не треба більш. Ходім краще додому!
Григорій мовчки погодився. Встав, і погляд йому був сумний, похилений у землю, як важке гроно винограду.
І знову дві довгі тіні простяглися долиною на той бік яру.
Дві засмучені тіні, притулившись близько, тихо йшли ланами кудись у місячні тумани.
Голови їх були схилені додолу.
Тужили, що втратили добру вістку на землі.
І коли прийшли до комори, впилися сумними поглядами одне в одного.
Одна душа поспитала:
— Навіки?
— Навіки! — відповіла друга.
І тоді довгим-довгим обмінялися поцілунком.
І обидві душі сказали:
— На Голгофу![5] На колючі терни! На криваві квіти!
І розійшлися.
Було морозяно. А коли морозяно, хочеться кудись утекти, не думаючи, не жалкуючи над тим, що маєш покинути.
Ні, в хатині було тепло.
А на серці морозяно!
Григорій поволі складав своє збіжжя й почував, що серце тремтить від холоду.
А місяць зазирав у вікно, наче стежив за злодієм.
Григорій вийшов. Тривожно рипнули двері. Григорій тихо причинив їх.
Надворі було вже росяно. Зачиналось на ранок.
Хвилину вагався. Далі рішуче повернув і пішов у комору.
Там спала Марійка.
Григорій обережно відчинив двері, придивився в темряву.
На м’яких подушках розкинулось юне пружаве тіло.
На устах застигла тиха місячна усмішка, як спомин про останні хвилини життя.
Ноги безтурботно розкидані. Біла сорочка закотилася поверх колін і лягла червоною мережкою, як густим соком винограду.
І звідти — смугляве, ніжне тіло з п’яними обрисами ліній.
Щось ударило в голову! Щось змішалось в місячнім тумані!
І хутко-хутко закружилося й попливло в радіснім вихорі вдалечінь, у зелено-місячну прірву.
Веселий чорнобородий Діоніс — а борода м’яка йому, як шовк,— наливає в келих червоного вина й, сміючись, примовляє:
— Пий!
— Хто ти?
— Я первосвященик життя! Пий!
І було радісно літати в п’яній парі вина й спускатися в прірву.
— Хто скарав мене, що мені не входити в свята святих?
— Хто, як не ти, Боже, створив цю красу?
— Будь благословенна навіки!
І з неймовірним болем одрізав гострою думкою:
"Не може вмістити всього людське серце!"
І знав, що для нього відрізано якийсь великий, виноградний шлях життя.
Став навколішки й припав гарячими вустами в м’які теплі лінії смуглявої ноги.
І тоді до млості заболіло серце.
Дівчина солодко зітхнула, повернулась на бік і ще глибше впірнула в сон.
І, в безтямі тиняючись, хапався за одвірки й шепотів:
— Боже! Боже! На Голгофу...
... Кудлатий собака полащився й провів із двору.
Ранок був похмурий. На сході густилися хмари, щодалі розпускалися по небу, заволікаючи його рудаво-сизими котлами.
На дорозі лежали холодні роси.
Тихий вітер вихоплювався інколи з високих житів і грався на обскубаній придорожній травиці.
Ішов поволі, в глибокій утомі, важко схиливши голову.
Інколи, хитаючися, звертав набік. Тоді спинявся на хвилину.
Очуманіло оглядався, не знаючи, куди йти далі.
А потім безсило тюпав уперед.
В одному місці згадав, що забув на хуторі шапку.
Повернувсь. Подивився.
Від хутора було видно кілька клаптиків будинків.
Постояв, махнув рукою й пішов далі.
Опівдні прийшов у якесь село. Зустрів селян, що привітно його закликали до себе. Сів і почав, жартуючи, розмовляти.
І від того було без міри солодко. Солодко відчувати, як хтось просвердлює серце, а звідти ллється тепла кров,— краплина за краплиною спадає на дно криги. І тому сміявся. Думав: "Хай розростається крига".
Коли відходив од селян — відчув себе знову юним бурсаком. І хотілося зразу бігати, грати в коня, сміятись, за кимсь ганятись, ловити когось.
— Це Божеський рух! Це Божеський прояв життя!
Думав: куди його йти далі? Згадав, що давно не був у Ковалинського.
Рішуче повернув і пішов туди.
Жваво вибирався на гору.
А селяни стежили за ним очима й говорили:
— Кажуть старі люди, що швидко повинен пройти святий чоловік, що буде навчати темних людей! Буде він знати всі науки, буде навчати Святого письма. Біблію напам’ять читатиме. І ходитиме з села в село, з хати до хати. А помре під тином, як старець.
І сумно, з тривогою й загадково стежили, доки не сховався Григорій за обрієм.
У Ковалинських зустріли Сковороду тепло й привітно.
Багато розпитували за все життя, уважливо ставилися до щонайменших дрібниць.
І Григорієві було радо перебувати в цьому затишку, як у теплій ясній хаті після блукання в дорозі глупої осінньої ночі.
І він залюбки за все розповідав. Лише промовчав про останню пригоду на хуторі в майора.
Швидко Григорій помітив одну рисочку, що неприємно вразила. І друг Ковалинський став зовсім не той. У нього була хороша, щира дружина, діти, що дзвінко щебетали в покоях.
Було помітно, що за всякими розмовами з Григорієм Ковалинський десь часто відривався до родини, і там більш сердечно до всього ставився, і всім більш цікавився.
І це вражало Григорія.
Тому пробув там недовго.
"Гість!—згадав свою думку.— Що таке гість? Людина, яку тепло зустрічають, радісно вшановують. Але все ж таки й зустрінуть, і проводять як гостя, як чужого! Усюди й завжди чужий і самітний. Як відбитий від табуна журавель, що блукає в тузі й самоті осінньої пори по сірих ланах!"
В недовгім часі за тим зібрався, й як не вмовляв Ковалинський, рішуче попрощався і повернув знову на Полтавщину.
По дорозі згадав старого пасічника, з яким зустрівся давно-давно, коли тільки повертався з-за кордону, і поволі помандрував до нього.
Думав: той краще за всіх зрозуміє. Йому можна про все розказати.
Ішов спокійно, впевнено, спираючись на високу палицю й витягши довгу журавлину шию вперед.
А під боком теліпалася сопілка.
Спокійно оглядався навкруги і знову вбирав великий, різнобарвний прояв життя в душу, як могутню гармонію творця.
На серці було спокійно й радісно.
Радість! Що таке радість? Ось холоне серце! Останні краплини крові сідають на кригу. А тоді стає серце крижаним. На ньому замерзає навіки радість, щоб світити в білих променях по всьому світу.
Світити в мандрівці, великій, безперестанній!
Життя, як комета, що п’яна радісним блуканням у світах і не знає свого постійного шляху.
Десь розпалиться, засяє великим огнем, а потім розсиплеться на дрібні шматочки — в туманність!..