Марійка холодно, як молитви, шепоче.
А очі бігають по саду.
Бігають і пригадують: над яром в кінці саду вже спіють солодкі яблука; малина червоними зірочками визирає із-під широкого листа, з-під густого укропу пахнуть огірочки. А там просто на леваду, під березину побігти й сміятись. Хай ловить довгоногий Сковорода!
Але за цими нудними лекціями,— Марійка знає,— почне він говорити. Очі йому запаляться глибоким вогнем, блискучим і прозорим, як води весняних озер, де купаються білі хмари, як холодні струмені потоку, що горять на сонці.
Тоді він незвичайний. Тоді він далекий-далекий.
І хочеться наблизитись до нього, впасти на коліна й слухати, як глибоку сповідь.
Тоді серце коханням хвилюється.
Тоді слово його золотою музикою, повним зерном спадає в душу.
Підуть до яру, зійдуть на гору, і знову спустяться, і йтимуть долиною назустріч червоному засмученому заходові.
Він буде говорити, і слова його, як дивна музика, як далека пісня, що повстає з-за обрію: чуєш, хвилюєшся, а не розбереш, не зрозумієш.
І то нічого!
Йти б тільки поруч, близько притулившись, і відчувати душу його, й хвилюватись. І намагатися, щоб попасти в ногу!..
Відтак тоді, як спуститься місяць, млісним мереживом заснує землю, вони стануть у задумі, прислухаються.
Тоді Григорій візьме сопілку, сяде під деревом і заграє.
Марійка забуде за все. За те, що вона кохає, що з цим треба ховатись, що він учитель-бурлака, безпритульний старець, а вона — статечна хуторянка, за все, за все...
Сяде, схилиться на руку й зіллється з музикою.
Музика — це тільки продовження слів його.
Це — тільки розплітання смутної канви, що в хвилівні клубочки зібралася коло серця.
Але з нею зливаються всі голоси байраків, долин, ланів і давніх, давніх споминів. В один потік зливаються, і ллються в серце, і наповнюють його. І тоді серце росте й росте й припадає запеклими вустами до холодного неба.
І тоді... тоді... Хай розірветься воно на дрібні шматочки, й вогняними іскрами розсипеться в холодних просторах!
А кожна іскра нехай захолоне в маленьку, крижану грудочку радості.
А навколо після того порожнеча.
Ніч у хаті, як прірва, і в ній дрімають чорні великі очі.
Раз Григорій несподівано ввірвав пісню й поглянув на Марійку.
Вона в задумі кудись дивилася і плакала.
— Марійко!
Вона обернулася.
— Чого ти?
— Нічого! Це так!
Обтерла сльози й дивилась на нього крізь сльози радісно, в захопленні.
— Чого ти?
Марійка раптом притиснулась, нахилилась і поцілувала. Далі схопилась і побігла.
Григорій пустився слідом за нею. Догнав, припав до неї і в тихім шепоті почув слово — одне слово.
І злякано вирвався й побіг.
Відчував, як під боком теліпається сопілка, а все біг і біг... Під гору задихався. Коли вибіг на гору, почув, що далі нема сил іти.
Спинився й важко передихав. У сивих проміннях на тім боці яру сиділа похилена постать.
Скам’яніла — не рухалась, стиснула руками голову.
Тоді поволі повернув і пішов назад.
Марійка сиділа й нічого не помічала.
І в перший раз прокинулося глибоке почуття жалю й любові до окремої людини. І перший раз люди відійшли кудись далеко.
І захотілось притиснути й обігріти цю самітню, як молоденька гілка, дівчину...
Тої ночі в місячних промінях, обнявшись, ішло ланами дві тіні. Обидві були чимсь засмучені, але вели теплу, щиру розмову. Нічого не помічали навколо, не знали куди йдуть.
Несли тиху звістку про благословенну землю.
"В однім пункті сходиться ввесь світ.
Коли втрапиш на такий пункт — прислухайся!
Коли відчуєш, як у твоїм серці голосно заспіває він,— знай: то є пуп землі!
Стань тоді й слухай!
То є пуп твого серця, то є пуп твого життя, пуп землі і всього, всього світу!
Тоді знай: нікуди більш тоді поспішати!
Стань, і слухай, і дивись — ніщо більше не зрушить.
А навколо тебе кружлятимуть сонця й планети.
А навколо тебе вітри рватимуть хмари й землю в клоччя. А навколо тебе тікатимуть люди на торохких колісницях та баских конях. А інші гнатимуться за ними.
То буде голос богів, то буде творча пісня їхня!
Стій, і слухай, і вбирай у своє серце!
Хай воно співає нових і нових пісень.
І нікуди більше тобі поспішати!"
Так думав Григорій у тихій хатині пана майора. Марійка підбігла до старого, поцілувала в рудого густого вуса й дзвінко засміялася.
А тоді відбігла і дратувала його.
— Чого це ти, доню?
— А так, не скажу!
— А що ж ти хочеш сказати?
— А впіймайте, тоді скажу!
Майор засміявся.
— Ну, так ніколи не скажу, коли будете сміятися! Вгадайте краще!
Майор знизав плечима.
Тоді підбігла, обняла й почала шепотіти.
Сказала останнє слово, тільки встиг догадатися старий майор, і втекла.
І тоді ходила осторонь, прислухаючись, що буде говорити старий, рвала листя малини й несміливо поспитала:
— Ви не сердитесь, татусю?
— Хіба ж можна сердитися, доню, на тебе! Ти в мене єдина. Коли маєш щастя в ньому — хай Бог благословляє!
І потім почав у задумі ходити.
Марійка підійшла, заглянула в обличчя.
— Чого ви такий смутний, тату? Що вас непокоїть?
— Ні, не смутний! А так, засумувалося: не знаю, чи радіти, а чи боятися!
— Що ж тут страшного?
— Бачиш, коня-скакуна трудно вдержати на припоні.
— То що ж ви думаєте?
— А що, як він візьме та й утече? Від нього можна сподіватися.
— Хіба ж це можна, коли він кохає мене?
— Все може бути, коли в нього така натура.
— Ні, ні!.. Цього ніколи не буде!
Старий роздумливо казав далі:
— Сказати й те: боятись, що нічого буде їсти,— дарма було б. Хвалити Бога — в господарстві всього вдоволь. А тільки чи зумієте ви повести як слід. Трудно Григорієві за це діло братись.
— Ну, тоді я поведу. Я змалку звикла.
— Ну, хіба так. Аби в самих була згода.
І раптом старий повернувся, задивився довгим теплим поглядом і міцно поцілував.
— Ну, хай Бог помагає! Живіть і будьте щасливі!
Марійка вирвалась і втекла в гущавину саду.
Ходили обоє споришевою доріжкою в дворі.
Знали, що треба гаразд поговорити про найважливіше, а не наважувались. Григорій довго розповідав, що за кордоном при астрономічних обсерваторіях закладено станції, де стежать за вітрами й можуть заздалегідь угадати погоду.
Старий слухав і дивувався.
Далі почав говорити про господарство.