— Нас о четвертій розбудіть,— попросив Митько, і наш загін розійшовся.
— Ех, був-би у нас таки найкращий намет, якби не цей акордеоніст,— шепнув мені Митько, коли ми вже лягли. Я, пам’ятаю, сказав: "Так",— хоча, одверто кажучи, якийсь сумнів уже закрався в мою душу. "Мабуть, цей Славко усе-таки не зовсім такий, як нам здавалося. Конкурс пісні, рибалка... І вночі тоді він же першим напав на Генку, хоч спершу боявся. А потім..." Але подумати до кінця я не встиг, бо почав засинати, і вже крізь сон чув якийсь шум, голоси, сигнал на вечірню лінійку... А потім усе стихло. Наш майже найкращий намет спав. На нього чекав відповідальний день.
Військова гра
— Хлопці, вставайте! Сергію, Славку,— чую я голос Ірини Василівни, і вона легко термосить мене за плече.— Вставайте, група особливого призначення! Вже чверть на п’яту.
"Група особливого призначення — звучить!" — думаю я і скидаю ковдру.
— Ось сухий пайок,— каже вожата.— Успіху вам! — і виходить.
У светрах і курточках,— прохолодно-таки,— ми витюпуємо з росяного веселого, аж дзвінкого, лісу до річки і на мить зупиняємось.
Річки немає. Там, де має бути вода,— самий туман. Він піднімається могутньою густою хвилею, огортає береговину, нас, застує протилежний берег, весь білий світ. І лише високо вгорі та хвиля слабне, рідшає, і верхівки трепетних молочних язиків, осяяні ще кволим червоним сонцем, і самі червоніють, пломеніють і... гаснуть, щезають.
— Ух, здорово! — шепоче за моєю спиною Славко, але я й сам бачу, як це здорово, як гарно.
— Отак відбувається кругообіг води в природі,— повчально повідомляє Генка.
— Знаємо, професор! — насуває йому пілотку на ніс Митько.— Природознавство теж учили. Ходімо до плота.
Ми виносимо по одній колоді з кущів, і Митько звичними рухами скріплює їх дротом. Готово! Генка із Славком сідають навпочіпки, а ми з Митьком — я довгою жердиною, а він саморобним веслом — упираємось у берег. Ще мить — і наш пліт пливе в суцільному тумані за течією.
— Хоч би не заблукати...— починає на своїх улюблених нотках Славко, але перехоплює красномовний Митьків погляд і затинається, не договорює до кінця.
— Тобі ще б радіопеленг,— все ж не стримуюсь я.
Кілька помахів весла — і ми, підминаючи осоку, м’яко врізаємось у берег. Швидко вискакуємо на тверде. Тільки Славко ступнув у воду і скривився: "Холодно!" — але годі було від нього чогось іншого й сподіватись.
Розбираємо пліт, одну колоду лишаємо тут же, при воді, інші розносимо, де прийдеться, по берегу : кидаємо в кущі, заносимо в гайок, притуляємо сторчма до стовбура, і вже ніхто у світі не здогадається, що кілька хвилин тому це були частини десантного судна.
— Ну, хлопці! — серйозно зиркає на нас Митько, і ми розуміємо, що хоче він сказати, чого чекає від нас, чого чекає від нас чотирьох увесь загін.
Чого б, здавалося, хвилюватись? Гра! Гра — і нічого більше. Ну, застукають тебе, зірвуть погончик, крикнуть "убитий!" — і одійди в сторону, сядь на траву, відпочивай, дивись, чим гра закінчиться. А серце б’ється дужче, ти весь у полоні якогось остраху — а що, як помітять, оточать?.. І з тим острахом у грудях, принишклі, ми мовчки квапимося лісом у тил ворога. У ворожий тил!
— Ну, хлопці,— вже на лузі повторює Митько,— ось ваш чагарник, ось, Генко, твої копиці: залазь он хоча б у ту, що найближче. А я пішов. Щасливо!
— Щасливо! — відгукуємось ми і дивимось, як віддаляється фігурка нашого приятеля. Ось він уже пробіг ті двісті метрів, що відділяють нас од лісу. Раз, другий майнула його курточка поміж дерев і зникла.
Ми розгребли в копиці нору і, коли Генка заліз у неї, знову заклали сіном.
— Ну, як тобі, зручно? — запитав я.
— Ви ж глядіть, щоб не підпалили,— відповів придушено Генка. Щодо цієї витівки у нього були свої міркування.
Ми ж із Славком, дряпаючись об гілки, продерлися в густий чагарник і, нагорнувши торішньої трави, повлягалися на ній.
— Це ж іще, мабуть, ціла година до початку,— пробурмотів мій напарник.— Сиди тут...
— А ніхто тебе сюди не кликав,—відрізав я.— Сам напросився.
— Їсти хочеться,— не слухаючи мене, протягнув Славко.— Поїсти, чи що? Мабуть, треба перекусити.— І діловито почав розгортати пакунок із харчами.
— А Генка? — запитав я.— Він же голодний там.
— Генка ще звечора собі кишені напакував,— відказав, жуючи, Славко.
— А Митько?
— Митько? — кліпнув він очима.— Не знаю...
— Звичайно, хіба Митькові в голові твої бутерброди!
Я уявив собі Митька, який зараз сидить, мабуть, на якомусь кущику, чи то пак — дереві, приліпившись до стовбура, голодний і відчайдушний, мій безкорисливий і найкращий друг, і шматок застряв мені в горлі.
Повним зневаги рухом я відклав бутерброд,
— Чого ти? — здивувався Славко.
— Не буду їсти! — рішуче мовив я.— Митько там голодний сидить, а ми...
— Ну тоді і я,— повагавшись, відповів Славко і з жалем поклав свій пайок поруч із моїм.
Вже не так сердито я поглянув на Славка, хоча, якщо розібратись, у чому ж він був винен?
А час, між тим, хоч і повільно, а спливав, і ось уже’ над лісом, над лугом, над річкою розлігся мелодійний і рвучкий голос сурми.
Шоста година! Гра почалась!
Ще кілька хвилин усе довкруг мовчало, а тоді потроху стало оживати. У лісі, праворуч і ліворуч од нас, почулися віддалені голоси, а ось зовсім близько пробігла зграйка хлопців і дівчаток, і хтось гукнув:
— Весла, весла тягни швидше!
— От бачиш,— позіхнув Славко,— вони там на човнах катаються, а ти сиди тут...
— Слухай! — не витримав я.— Як тебе тільки у класі терплять? Тебе не лупцюють за те, що ти скиглиш весь час?
— Вони вже звикли,— щиро зізнався Славко.— У нас чудовий клас.
Тут знову почулися голоси, і я обережно визирнув із гущавини.
Від лісу бігло троє хлопців із зеленими погончиками. Один, довгов’язий, тримав у руках бінокль.
— Давай сюди! — гукнув довгов’язий, і всі троє подалися просто до нас.
Я похолов, але вони, поминувши кущі, зупинилися біля копиці, в якій сидів Генка.
— Підсаджуй, підсаджуй, пацани,— заквапив довгов’язий, і ті двоє, хоч і з трудом, висадили його нагору.
— Ех, здорово! — крикнув довгов’язий. Ще якусь мить він вовтузився на сіні, а тоді навів бінокль на наш берег.