СПОГАД П'ЯТИЙ
Спогади про пасквіль Ганни Брунової, записані мною самим з її слів
Ще напровесні я запримітила у дворі одного хлопчину.
Самі розумієте — рання весна: ніби й жарко, і в той же час дуже холодно. Хто одягнений ще в зимове, хто в весняне, а хлопчина в джинсах, майці і кедах — зовсім по-літньому.
І коли його не побачиш — він усе бігом і бігом. До ■ школи бігом, до крамниці бігом, із школи бігом, із крамниці бігом. Куди б не біг — бігом.
Не втерпіла я, зупинила його і кажу:
— Ще ж холодно, а ти он як вирядився. Застудишся. Здоров'я берегти треба.
— Навіщо його берегти? — сказав хлопчина.
— Ти спортсмен? — спитала я у хлопчини.
— Ще чого! — відповів хлопчина.
— Я б на твоєму місці подалася зараз же до товариства "Спартак" у професіонали. Ти вже загартований — холоду не боїшся і бігаєш швидше за всіх.
І знаете, чи мої слова так на хлопця подіяли, чи він сам вирішив, але він справді спортом захопився. По-справжньому, вже його у дворі не можна було побачити. Пролетить, як метеор, і навіть толком не розгледиш — він чи не він.
А потім весна промайнула, і літо —■ ну точнісінько, як цей хлопчина.
І я кудись ходила, приходила, від'їжджала, приїздила, прилітала...
І тільки восени, вже перед самим початком занять у школі, я побачила таку картину. В сонячний, жаркий серпневий день з вулиці у двір зайшов хтось у теплому светрі і картатому костюмі, та ще й шия шарфом замотана. Як же я здивувалася, коли впізнала в ньому того хлопчину, котрий, пам'ятаєте, ще ранньою весною бігав по двору в майці, джинсах і кедах.
Я так здивувалась, що навіть вистрибнула з вікна і побігла до Бориса. Я забула вам сказати, що хлопчину звали Борисом.
— Борисе, це ти? — спитала я.
— А то хто ж? — непривітно відгукнувся Борис.
— Боря! — ще більше здивувалась я.— Така спека, а ти он як вирядився. Навіщо?
— Темнота,—• сказав Борис.— Я за твоєю порадою спортсменом став.
— Знаю, чула,— сказала я.— Але чому ти тепер тепло одягнувся?
— А тому, що я не звичайний спортсмен, а чемпіон,— пояснив Борис.— Мені рекорди ставити треба.
— А-а... Чемпіон? — сказала я.— Та ти ж колись весною...
— Ну, тоді мені не треба було берегти здоров'я. Борисові Самойлову ні з ким було тут змагатися. Мене знаєш як хлопці тепер прозивають? Багатоборя...
— За що ж це вони тебе так?
— А за те, що у будь-якому виді спорту — перший. Багатоборець я. І мені тут змагатися абсолютно ні з ким. Усіх переміг. Мені лише з самим собою можна змагатися. Ну, як сам з собою позмагаєшся?
— А, з самим собою, значить? Це справді важко. Але, мабуть, можливо,— сказала я.— Влаштую я тобі змагання з самим собою.
— Ти? Коли? — здивувався Борис.
— А хоч би й зараз! — відповіла я.— Ходімо.
І я попрямувала до своєї квартири. Борис, нічого не розуміючи, пішов за мною.
Дивовижна це була кімната! Борис зроду такої не бачив. Обклеєна не обоями, а малюнками з книжкових обкладинок.
— Ну от,— сказала йому я.— Зараз.
— Що — зараз?
— Зараз — полетимо.
— Куди це ми полетимо? — здивувався Борис.
— На спортивну планету. Там ти зможеш змагатися з самим собою, коли вже тобі тут суперників немає.
— А як ми полетимо? На чому?
— На зорельоті уяви, зі швидкістю казкової думки,— сказала я.
— Зореліт уяви? Який же це зореліт?
Борис не встиг озирнутися, як опинився в зорельоті разом зі мною з допомогою моєї і своєї уяви. І зореліт той уже летів до якоїсь планети з найнеймовір-нішою швидкістю. Не встиг Борис отямитись, як зореліт уже прилетів.
— Злазь,— сказала я Борисові.— Приїхали. '— Як приїхали? Куди приїхали?
— Прилетіли із швидкістю думки на іншу планету.
— А хіба така швидкість буває?
— Думки можуть перенести тебе в будь-яке місце,— сказала я.— Ми з тобою летіли із швидкістю казкової думки.
Ми з Борисом вийшли із зорельота і опинилися на стадіоні спортивної планети. Стадіон був порожній. Борис оглядівся і сказав:
— Мені і тут нема з ким змагатися.
— З чого хочеш почати?
— З бігу на сто метрів.
— Будь ласка,— сказала я.
І одразу ж на доріжці стадіону з'явилися суддя із стартовим пістолетом і ще п'ятеро учасників забігу. Борис глянув на учасників і мало не ахнув. На доріжці стояли п'ятеро його двійників, п'ять Борисів, п'ять Самойлових.
— Це що ж виходить? — тихо спитав у мене Борис.— Виходить, я повинен сам себе переганяти. Сам з собою наввипередки бігати. Ні, я так не згоден.
— Не згоден? — перепитала я.— Тоді.. Давай у футбол!..
І Борис опинився на футбольному полі, в центрі нападу, в майці з цифрою дев'ять на спині. Він озирнувся і з жахом побачив, що за ним стоять десять гравців і всі вони — Бориси Самойлова. А найголовніше — і на другій половиш поля, в чужих воротях, теж стояли Бориси Самойлови.
— Що ж це? — обурився Борис,— я сам себе обводити буду? Сам собі голи забиватиму? Сам собі підніжки ставитиму? Підкати робитиму? Я не згоден!
— Ну тоді...
І Борис опинився на боксерському ринзі в червоному куті, а в синьому куті стояв такий же Борис, такий же Самойлов і теж у боксерських рукавицях.
— Ну, починай,— сказала я Борисові.
— Що "починай"?
— Щоб на першій секунді — нокаут.
— Нокаут? Самому собі нокаут? — злякався Борис.
— Як вийде: або сам собі, або собі сам.
— А мені шкода, себе бити. І взагалі, я пожартував, мені і вдома в з ким змагатися. Навіщо ми сюди прилетіли? — захникав Борис.— Я хочу додому!
— А-а... Додому! Будь ласка! — сказала я.
І ось уже я і Борис стоїмо знову біля свого будинку, у дворі, під вікнами моєї квартири.
Борис подивився на сонце, розмотав шарф, зняв свій картатий піджак.
— Щось жарко,— сказав він мені.— Піти переодягнутися, чи що?
І Борис пішов до свого під'їзду.
А за хвилин п'ятнадцять уперіщив фантастичний, просто-таки казковий дощ, і я побачила, як гігантськими кроками повз мої вікна пробіг Борис у джинсах, кедах і майці. о
— З глузду з'їхав, дощ такий холодний! Здоров'я треба берегти,— крикнула я навздогін Борисові.— Адже ти чемпіон!
— А навіщо його берегти? — одізвався Борис. Він ще щось кричав на бігу, проте я не розібрала...
СПОГАД ШОСТИЙ Дія рівна протидії
"Так, так, так,— подумав я.— Цікаво, що ж буде далі?.. Цікаво! Цікаво?!" А далі було ось що: