— Тепер нам зрозуміло, чому він перед тим, як укатати нас в парку на атракціонах, говорив: "Об'єм тіла найкрупнішого мурашки вимірюється кубічними міліметрами, а об'єм мурашника разом з його підземною частиною в сотні тисяч разів перевищує розміри свого "будівельника"...
— А мені про горобців розповідав, хіба, каже, це справедливо: горобці зимою і літом босі ходять, а людина...— сказав Сергій Медов.
г— А мені про метеликів. "Ти,— каже,— Маслов, з Ольгою Фоміною дружиш?" Я кажу: "Дружу".— "А за скільки кілометрів ти можеш її присутність відчути?" Я кажу: "Коли бачу, тоді і відчуваю". А він каже, що от метелики одне одного за сорок кілометрів чують,
В цю хвилину, коли розшифровувалось моє справжнє прізвище, мене турбувало не те, що воно розшифровувалось, а те, як мої спогади опинилися в руках учениці нашого класу, учениці, на котру я зовсім не звертав уваги. Поки всі галасували, обговорюючи мою однопрізвищність з Баранкіним, я роздивлявся Таню Тополеву і вперше побачив її об'ємне, так би мовити голографічне зображення. Таня Тополева справді була така гарна, що нагадала мені висловлювання Дідро: "Краса — це те, що пробуджує в нас ідею співвідношення і гармонії". І ще математична думка про красу: у сплетінні прекрасних ліній завжди можна відчути математичну закономірність. Ось де протікала моя надтаємна інформація: від тої самої краси, що пробуджує ідею гармонії, від сплетіння прекрасних ліній обличчя Тані Тополевої, в яких проявляється математична закономірність! Тому я і не помітив цю ідею співвідношення і не відчув математичної закономірності, а, мабуть, треба було! Треба було помітити!.. Якби вчасно помітив, дивись — і не було б втрати інформації. Але як і чому рукописи, які я віддав на зберігання Степаниді Василівні, опинилися у Тетяни Тополевої?! З одного боку, втрата інформації, з другого боку, приплив віршів. І приплив і відплив! За приплив я повинен подякувати Тополевій, а за втрату інформації я її повинен зневажати. Що ж мені робити з Тополевою? Зневажати чи дякувати? Спочатку треба все-таки розшифрувати, як вона розшифрувала зашифроване? Я міг би довідатись і зараз, але за моїм залізним розкладом через п'ятнадцять хвилин я мав брати участь у гонках на картах, і я не міг їх відмінити, проте я не міг відмінити і розслідування того факту, яким побитом рукописи з рук сторожихи тітки Паші потрапили до Тані Тополевої. Це можна було зробити, затримавши всіх у нас дома години на три, але як це зробити? А дуже просто і у такий спосіб.
— Я, на жаль, зараз повинен піти,— сказав я.— У мене тепер від вас таємниць нема: слухайте мене зараз, зрозумієте потім — ця формула більше не дійсна! Слухайте зараз — зрозумієте зараз! — от сьогоднішня формула взаєморозуміння! Читайте зараз — зрозумієте зараз! І як висловилась громадянка Тополева у своїх непоганих віршах: "Ідеш на бій — лице відкрий,— ось мужності начало!"
Я вийшов з кімнати, почуваючи в собі спортивну агресію, здатність до максимального напруження своїх психічних і фізичних можливостей для досягнення високих і найвищих (рекордних) результатів.
Через дві години, коли я вихором злетів по сходах на свій поверх, я, ще стоячи за дверима, почув той самий знайомий шум, котрий колись я залишив по собі у музичному кабінеті нашої школи. Одним словом, стрес тривав. Стрес — під цим тривалий час розуміли негативну реакцію організму на подразник (пригнічений стан, нервовий зрив і т. д.), доки автор терміна — американський вчений Г. Сельє не пояснив, що стрес може бути як негативний (дістрес), так і позитивний (евстрес) — радість, натхнення...
Серед присутніх майже всі були під ді стресом, і лише на обличчі Тані Тополевої був написаний яскраво виражений евстрес. "А вона чому радіє?" — запитав я сам себе.
Чесно кажучи, розглядаючи крізь скло дверей вітальні своїх однокласників і вивчаючи їх лиця, я, як завжди, робив два діла: слухав, що говорять про мене мої однокласники і дивувався, як це я, вміючи вичислити в умі, подібно до хорошого математика, корінь дев'ятнадцятого ступеня із числа, яке складається із ста тридцяти трьох цифр, не зміг написати вірша про своє серце!
— І лається він словами якоїсь незрозумілої мови.
— Наприклад? — запитала Таня Тополева.
— Наприклад,— Лена Марченко зам'ялась,— я не знаю, чи зручно це вимовити вголос? Наприклад, се-пактакроу! — сказала вона, заливаючись сміхом.
— Сепактакроу — це в перекладі з малайської "гра ногою в м'яч",— сказала Таня Тополева.
— Він — людиноненависник,— закричав Лев Киркинський. Його улюблена приказка: "Всіх би вас кинути піраньям під час відливу!"
— Диваки ви всі,— сказала Таня Тополева.— Під час відливу ріка міліє. В цей час піраньї нікого не займають, вони ніби сонні. Настає приплив, підвищується рівень води, і* в річку вже не можна увійти, загибель неминуча.
— Зате,— крикнув Колесников,— він завжди знає, котра година!..
Я зайшов до кімнати, і враз запала глибока тиша. Всі дивилися на мене так, ніби мене дійсно підмінили інопланетяни. До того ж серед моїх однокласників як ось з'явилися лікар-гіпнотизер і дядько Петро.
— От спитайте, спитайте його,— зарепетував Колесников — яка тепер година?
— Юрку,— спитав батько,— котра тепер година?
— П'ять годин тридцять хвилин двадцять три секунди,— відповів я не замислюючись.
Всі, в кого були годинники, подивилися на циферблати, а лікар-гіпнотизер навіть прицмокнув язиком і стенув плечима від здивування.
— Найважче за все на світі — це бути в одному місці з цим фантастичним Івановим, який виявився зовсім не Івановим, а надфантастичяим Юрієм Ба* ранкіним! — сказала Ніна Кісіна.
— Довір йому зустріч з інопланетянами, він нашу Землю посварить з усіма галактиками!
— І хай він скаже, він ТОЙ Баранкін чи не ТОЙ? — крикнула Віра.Граніна.— Врешті-решт ми всі живемо і летимо,— сказав Лев Киркинський,— на космічному кораблі, що зветься "Земля", і бажано, щоб екіпаж цього корабля був би сумісним і в дорослому віці, і в дитячому.
— Ні, хай він скаже, він ТОЙ Баранкін чи не ТОЙ! — наполягала Віра Граніна.
— До речі, ще Ейнштейн казав,— вигукнув Маслов,— що будь-яке найвеличніше відкриття варте менше і коштує дешевше, ніж вияв людських якостей.