Роздумуючи, я швидко заходив. Точніше, мало не забігав по кімнаті. Так мене щиро розстроїв Чарлз Дарвін своїми словами про те, що я, як і він, стільки часу "послабляв емоційну сторону нашої природи" і що це "рівнозначно втраті щастя"! Я тут же вирішив розпочати негайне активне "підсилення емоційної сторони нашої природи", що було, напевне, рівнозначно поверненню щастя.
"Ну і підніс мені пілюлю цей знаменитий природознавець, товариш Чарлз Дарвін",— міркував я.
■— Від кого бандероль?— спитав, заглядаючи, батько. ! — Від Чарлза Дарвіна,— відповів я.
— Неймовірно!— здригнувся тато.— Чарлз Дарвін давно помер, і ти не можеш отримати від нього бандероль!
— Ця бандероль не особисто від нього,— пояснив я. Батько зник за дверима, немов розтанув у просторі... Я вже і позивні собі придумав: "Я — Коло! Я — Коло! Чую вас добре!.. Прийом!" %
Я чому взяв собі в позивні "Коло"? Бо це символ довершеності. Ось шестикутник у бджолиних сотах — це така фігура, яка вимагає для будівництва мінімум матеріалу, а. виходить максимум міцності, а коло — це, як на мене, то найдовершеніша, найкрасивіша лінія на світі. Недаремно Земля і всі інші планети округлі. От тому я і хотів узяти собі у позивні слово "Коло". Але тепер, коли я, за Чарлзом Дарвіном, не займаючись мистецтвом, послабив свою людську природу, я вже не можу вважати себе Колом. Лінія кола у мене не замикається, а незамкнена лінія кола — ще не е коло, так само, як година без секунди — це тільки п'ятдесят дев'ять хвилин і п'ятдесят дев'ять секунд, так само, як гарбуз, з якого вирізана скибка,— то вже не цілий гарбуз. Ось чому я вже на завтра вніс до свого розкладу перше відвідання лекції із співів. При цьому в мене на губах буде весь час блукати іронічна і поблажлива посмішка, щоб ніхто не подумав, що я це роблю серйозно.
Правда, в цьому році я весь час тікав з цих співів, а коли не зміг втекти, то зірвав їх — співав голосніше за всіх і весь час так фальшивив, що мене вигнали з уроку. Але як я зараз про це шкодував! А може, починати заняття співами мені вже пізно, можливо, мої надкосмічні заняття вже так "послабили емоційну сторону моєї природи", що це вже, напевно, "відбилося на моїх надрозумових надздібностях", а може, навіть надвідбилося, хоч, між іншим, не може бути, щоб надвідбилося, певне, просто відбилося. І все це вже "рівнозначно втраті щастя"?!
Та ні, не може того бути! Я ж ще не такий старий, як Чарлз Дарвін, яким він був, коли записав ці слова до свогсг щоденника. Я ще встигну "посилити емоційну сторону моєї природи"! Тільки треба активно братись до діла. Не гаяти жодної хвилини. —
Мерщій! В аварійному порядку! Понапишу віршів, понасшваю пісень, понатанцюю танців, понасміюсь досхочу, понавеселю друзів і понавеселюсь сам. Воно, правда, теоретично з усіма цими премудростями я знайомий, залишається тільки перейти від слів до діла, і все! І повний порядок! Я приготував зошит для віршів і пісень. Ідея! Пісні я співатиму власні і на власну музику. Про серце співатиму, про серце, яке завжди б'ється, роблячи п'ятдесят два удари на хвилину, за будь-яких обставин, тим більше, що серце — це конусоподібний орган, з м'язів, пустотілий всередині. Задньоверхня розширена частина серця називається основою серця, базис кордіс. Передньонижня звужена частина зветься верхівкою, апекс кордіс. Серце міститься ззаду грудини, з нахилом у лівий бік. Ну і так далі і тому, подібне.
Тепер про підсилення емесеспе!..
Тільки от як я її підсилю, Емоційну Сторону Своєї" Природи, якщо вчителька співів попередила, щоб ноги моєї не було в класі. Хай, вона ще вибачатиметься, ще проситиме у мене дозволу, ще буде просити, щоб я завітав на урок. До речі, треба буде вже сьогодні приготувати спогади, які вчителька співів напише про мої співи. Ну гаразд! Це потім. Це після уроку співів.
Ні, уявляю, які лиця будуть у цих люнеземтів, коли я добровільно з'явлюся в класі! Вони і не здогадуються, що я берусь за це сумнівне діло, намагаючись якомога швидше повернути до життя клітини мозку, які тривалий час не торкалися мистецтва.
Але все-таки, як могло статися, що мій надорганізм випустив з поля зору це сам, і, видно по-всьому, на рівні генів?.. Я ніколи не замислювався над тим, що власне передали мені у спадок мої батьки і, до речі, передали вони мені щось емоційне чи ні? В дитинстві, я маю на увазі свое немовлятство, чи співали вони мені колискових пісень (не пам'ятаю) і чи грали вони мені на якому-небудь музичному інструменті? (На балалайці? На домбрі? На гітарі? Врешті, на піаніно?)
Міркуючи так, я зайшов до вітальні. Батько працював над своєю дисертацією. Мама в'язала. Біля батька стояв чемодан. Я зрозумів, що, коли під час розмови я посилено натисну на характер, тато візьме чемодан, хряпне дверима й піде жити до бабусі. А тому я почав розмову спокійно і здалеку:
— Коли немовлята засинають, то їм співають колискових пісень... А ви співали мені колискову пісню?
— Ні,— сказала мама.
— А ти, тату?
— Навіщо було співати? Ти спав мов убитий...
— Отож-то, як убитий! Спав тоді, а як убитий зараз... Ось чому не замикається коло.
При словах "ось чому не замикаєтеся коло" тато простягнув руку до чемодана.
— Яке коло? Чому не замикається? — батько зняв окуляри, потер перенісся і спитав: — І чому це воно повинно замикатися?
Його рука завмерла на півдорозі до чемодана.
— А тому, що... Тому, що в Америці є бебі-співаки. Чули про таких.
— Що це ще за бебі-співаки? — здивувалися тато з мамою.
— Хлопчик у вісім місяців наспівував народні пісні, а дівчинка у чотирнадцять місяців співала колискові пісні. А чому вони це роблять?
Тато з мамою перезирнулись і знизали плечима.
— А тому, що' колискові пісні їм співали тато з мамою. А є такі, що не співають...
— Одним співають, інших колихають мовчки,— сказав тато,— кому що подобається. Ми з мамою не співали, бо ні у неї, ні у мене ніколи не було голосу. Ти вдався у Нас, в тебе теж немає голосу.
— Вибачайте,— сказав я категорично.— Особисто я не співав тому, що гадав, що я не повинен співати, а тепер, коли я знаю, що зобов'язаний співати,— слово "зобов'язаний" я виділив інтонацією голосу,— тепер я заспіваю.