— Ну це вже просто зухвала самовпевненість! — обурився тато.
А дядько Петро сказав:
— Так, так, так,— і розреготався, а потім почав гортати підручник, мабуть, шукав для мене щонайскладнішого питання.— Значить, за інститут тонкої хімічної технології? — сказав він.
— До речі, тату,— звернувся я до батька,— поки дядько Петро вибиратиме щонайскладніше питання, я б хотів позмагатися з твоєю обчислювальною машиною. Візьми свій арифмометр.
— Це ж яким чином ти з нею будеш змагатися? — здивувався тато.
— Перемножу в дві секунди будь-які числа! Дай мені для початку два великих двозначних числа!
— Ну, це вже взагалі ні на що не схоже! — розсердився батько.
— Ти спочатку дай два великих двозначних числа, а потім уже будеш казати — схоже це на щось чи не схоже!
— Ні, як він і про що розмовляє із своїм батьком! — загарячкував тато, звертаючись до дядькового знайомого.
Дядьків Петрів знайомий подивився на мене, докірливо похитав головою, однак все ж порадив батькові назвати числа.
— Неодмінно великих? — спитав батько з залишками обурення в голосі.
— Бажано,— сказав я спокійно.
— Ну, гаразд, візьмемо... вісімдесят девять... на... дев'яносто два.
— Бісім тисяч сто вісімдесят вісім! — сказав я, не моргнувши оком.
— Отак швидко? — розгубився батько.
Він підвівся, пішов до своєї кімнати і приніс арифмометр. Схопившись за ручку обчислювального апарата, він завертів нею, потім записав результат. Потім узяв аркуш паперу і почав перемножати вручну задані цифри. Поки батько ходив за арифмометром, я встиг сказати дядькові:
— Між іншим, час іде, ставте швидше ваші запитання!
— Так, так, так,— сказав дядько Петро, хитаючи розпачливо головою.— Зараз, зараз!..
— Вас я теж попрошу поставити мені будь-яке запитання,— сказав я, звертаючись до дядькового знайомого,— щоб мені відповідати вже разом вам обом.
До речі, можете ставити мені запитання і ви, і ви, дядьку Петре, одночасно.
— ЯКЩО ВИ цікавитесь питаннями психології, то, можливо, читали статті про групове спілкування? — спитав мене дядьків знайомий.
— Ми не "можливо" читали, а ми, звичайно, читали статті про "групове спілкування",— заявив я.— Я взагалі проти спілкування, а надто групового! Кому треба багато... (слова "встигнути особисто" я не сказав), той не може витрачати час на... (на "групове спілкування" я теж не сказав, тож уся фраза, як завжди, у мене вийшла дещо загадковою: "Кому багато треба... той не може витрачати час на...")
— А мені здається, вам бракує саме цього "групового спілкування",— сказав дядьків знайомий.— Тоді не було б того, що я помічаю за вами: ви не вмієте знаходити правильної реакції на своє оточення. Гідно пристосуватися до нього, чи що. Мова йде не про пристосовництво в ганебному розумінні цього слова. Це ваше невміння — особливість вдачі: так вас виховали, так склалась ваша особиста доля. Коротше, ви даєте помилкові реакції на людей а люди дають помилкові реакції на ваші реакції... Можливо, ви гадаєте, вам перепадає від інших на горіхи не по заслузі, проте на ділі — все правильно: як гукнеш, так і відгукнеться.
— Ось,— сказав дядько Петро, одриваючись від підручника і втручаючись у нашу розмову.— Ану скажи мені, що таке фрикція і чим відрізняється пластикація від пластифікації?
— Фрикція — це характеристика валків і валкових змішувачів, що застосовуються для виготовлення і фарбування полімерної суміші. Фрикцією називається відношення окружної швидкості переднього валка до окружної швидкості заднього. Вам зрозуміло? — спитав я.— А чим відрізняється пластикація від пластифікації? Пластикація — це розм'якшення полімерної суміші в результаті перемішування при легкому підігріванні. Пластифікація — це введення у полімерну суміш пластифікатора.
— То ти що,— спитав мене дядьків знайомий,— збираєшся вступити до інституту тонкої хімічної технології?
• — Ні, не вбираюсь,— відповів я.
— Му-гу...— сказав дядьків знайомий.— Тоді я спробую тобі навіяти думки про користь від "групового спілкування". Ось я помічаю в тобі непоборне прагнення до лідерства, але лідери бувають і негативні. Чи не так?..
"Це лідери! — подумав я.— А над лідери не можуть бути негативними, отже, на це можна і не відповідати. Не розгадав мене дядьків знайомий, не розгадав. У цих дорослих фантазія вище лідерів не сягає. Вони навіть не можуть уявити, що серед звичайних лідерів може з'явитися надлідер".
— Так, далі,— сказав дядьків Петрів знайомий.— Часто труднощі в характері людини виявляються при зіткненні протилежних внутрішніх тенденцій, одну з яких людина не бажає визнавати в собі. Коли у під, літка з'являється завищена самооцінка (порівнюючи
з його реальними здібностями і можливостями), його завищені претензії, природно, не можуть бути задоволені. Ця незадоволеність травмує психіку підлітка, у нього виникає потреба, необхідність захистити свою високу самооцінку, а це в свою чергу...
— До чого це "в свою чергу" призводить — це всі знають,— утрутився я в розмову.— Це призводить до явища, котре психологи називають "ефект неадекватності",— стан, коли подразнена нервова система примушує людину діяти не у відповідності з оточенням. Я вас правильно зрозумів? — ввернувся я до дядькового знайомого і, не даючи йому опам'ятатися, вів далі: —А ви знаєте,— сказав я, звертаючись до
■ всіх,— думка людини про себе саму і думка, яку складають про неї інші, наприклад, думки деяких дорослих і деяких підлітків дуже часто значною мірою розходяться? Адже люди бачать лише те, що людина зробила до цього часу, а вона сама вважає себе творцем як сучасного, так і майбутнього. А тому істина звичайно знаходиться посередині: вартість людини не тільки в тому, що вона гробила, але й в тому, що вона планує зробити.
— Точної —. вигукнув батько, що саме закінчив перевірку моїх обчислень.— Усе сходиться! Але як ти так швидко вирахував?
— Дуже просто. А ви нікому не скажете?
— Звичайно. *
— Скільки до ста не вистачає в першому числі, у восьмидесята дев'яти?
— Одинадцять.
— А в другому?
— Вісім.
— А важко помножити вісім на одинадцять?
— Звісно, ні. Вісімдесят вісім.
— Це і є кінець результату.
— А як же ти знайшов початок? — запитав мене батько.