— Ти бач,— звернувся тато ніби сам до себе.— На нього знімають сатиру, і він же знімається у головній ролі. Грає сам себе. Незбагненно!..— з цими словами він вийшов із кімнати. А я став на ноги й сказав:
— Усе буде, по-моєму, років через двадцять п'ять. Невже не можна трохи потерпіти?
— Але я не проживу двадцять п'ять років,— зав* важив із вітальні батько,— якщо і далі в домі буде все так, як зараз.
Це була вже сентиментальність, а я не мав права реагувати на сентиментальність. У цей час з прихожої почулися голоси.
"Котрийсь із дядьків приїхав",— подумав я і вийшов на балкон. За розкладом у мене був відпочинок.
На сусідньому балконі сидів у шезлонзі Колесников і щось швидко-швидко писав у товстім загальнім зошиті. Я кахикнув, щоб Колесников не подумав, що я підглядаю за ним, а просто собі дивлюся навкруг. Колесников одразу ж відірвався од своєї писанини і розтягнув губи в посмішці, я б сказав, не зовсім розумній.
— Ось,— сказав він,— закінчую спогади про тебе. Сказавши це, він дістав з шафи, що стояла тут же на балконі, ще одного загального зошита. Я ще тоді одразу подумав: "Чи не забагато цей Колесников назгадував про епізод з атракціонами, який був маленьким штришком у моєму житті, а в нього вже два загальні зошити?!" Проте нічого такого я не сказав. Мені було цікаво, як все це виглядає збоку.
На першій сторінці рукою Колесникова було написано ось що: "Б той пам'ятний історичний ранок Іванов вийшов на свій балкон, що знаходиться поряд з моїм балконом".
— Ну, як? — запитав Колесников, тільки-но я прочитав кілька рядків його спогадів.
— Нічого,— сказав я,— що гірше, то краще! Що важче, то легше. Що складніше, то простіше!
— Це я розумію,— сказав Колесников, котрий вже, певне, звик до мого дещо незвичного висловлювання думок.— Я питаю: ну, як мої спогади? — перепитав вія мене. ,
Я почав читати вголос: — "Колесников. Його спогади про мене".— Щоб він сам відчув, що й до чого, сказав при цьому: — Зараз, зараз я тебе погодую твоїми мемуарами.— Перегорнув сторінку і почав читати далі.
— Слухай, Іванов,— вигукнув Колесников, задоволений своєю роботою. Еге ж, здорово?! '
— Оце мене й бентежить, що занадто здорово для тебе. Не міг ти сам так написати про мене. Тут присутня якась антологія якоїсь таємничої ситуації,— засумнівався я і додав: А взагалі, добре. Тут ти щось схопив у мене, особливо-от у цих словах: "Він статури чудової, силует благородний.і завершений. Лаконічність, суворість, придивіться до гіганта — і вас почне терзати двояке враження: чи несе він тягар великий з величезним напруженням, чи граючись — сталеві м'язи "спалахнули" в легкому зусиллі. Саме ця зміна стану і дає відчуття боротьби — атлант змагається з вагою, яку не бачить наше око..." Проте...— я подивився на Колесникова рентгеноскопічно.
— Проте...— зчервонівся Колесников, не витримуючи мого погляду,— але це я списав з одного журналу,— признався він.
— Це не* має значення,— не образився я на Колесникова за таке зізнання,— якщо це виражає якусь у мені суть, тим більше, що признався. Але читаємо далі?.. Що ти пишеш?.. Ти почав загалом правдиво і відповідно до предмета, але далі, як ти, Колесников, далі описуєш мою розмову з однокласниками у дворі і в ЦПКіВ. Я підкреслив тут окремі слова й вирази. Ось слухай: "Пожалій свою теплоелектроцентраль, коротше ТЕЦ, одним словом, голову,— сказав Іванов Маслову..." Коли це я говорив такі слова Маслову? Або: "Ти, Іванов, усіх перешпонщик,— сказала Віра, дивлячись Іванову в лице!"" Ну коли і хто осмілився б мені сказати це, та ще й "дивлячись в лице"? Або ось ти пишеш, що мене хтось обізвав Ха мп'ютером! Ну хто б посмів мене так назвати в моїй присутності? Мені здається, що це ти сам про мене все таке думаєш, а приписуєш іншим... Або от ще: "Неспокійна сірість,— сказав Іванов". Не говорив я цього. "Тобі це втямки чи ні?" Ну, що за вираз! "Цей Іванов весь час щось із себе корчить!.." Ну, тут хоч є щось —*— "весь час" і "корчить". Але я не пам'ятаю, щоб таке хто-небудь казав... "Я сто перший раз бачу...— Зараз побачиш в останній раз,— сказав Іванов".— "Сховайся і зроби так, щоб ти щез, і я тебе довго-довго не міг найти...— сказав Іванов". Не говорив я цього! І взагалі, Колесников, повинен я тобі сказати, якщо ти тепер таке пишеш, такого, з дозволу сказати, воза котиш на мене, то що ж ти писатимеш про цей історичний епізод через сорок років? Я міг і сам що завгодно понаписувати про себе, але хіба я собі можу таке дозволити? — сказав я.
— А хіба ти сам про себе що-небудь пишеш? — насторожився Колесников.
— Пишу не пишу, річ не в тому. Річ у тому, що ти, Колесников, не знаєш, що таке мемуари і як вони пишуться. Чи, може, я помиляюсь?
Колесников погодився зі мною, що він не знає, що таке мемуари, і більше того, не знає, як вени пишуться...
— Мемуари,— пояснив я,— це літературні записки, які є спогадами автора чи розповідями очевидців про різні події особистого і громадського життя. Деякі мемуари являють собою цінні джерела, що.дозволяють поновити, відновити, розкрити обставини, пов'язані з важливими історичними подіями. А хіба ж це цін-
не джерело, коли ти в своїх мемуарах брешеш на кожному кроці! Візьми свого зошита і перепиши все, як було.
Не встиг я сказати Колесникову, щоб він пішов додому і переписав всю цю фільчину грамоту, як з вітальні нашої квартири долетіли невиразні, але тривожні голоси. Я повернувся до своєї кімнати * і, знову пришпиливши роль старости в заплічний пюпітр, став на руки і тільки-но було почав репетирувати, як до кімнати увійшов батько з дядьком Петром і ще якимось незнайомим чоловіком.
— Привіт, Юрку,— сказав дядько Петро і помахав мені рукою.
— Привіт, дядьку Петре,— сказав я і помахав йому ногою.
— От бачите,— звернувся до гостей засмучений батько,— ходить весь час на руках.
— Пусте,— заспокоїв його дядько Петро,— я в його роки ходив на голові.
— Стань на ноги, коли розмовляєш з дорослими,— сказав батько.
— Але ж говорити зручніше вниз головою,— парирував я напад.
— Але чому вниз головою?—розсердився батько.
— Ну хоча б тому, що до голови приливав більше крові,— а кров...— почав я з запалом,— а кров — це...