— Дитина стомилася,— підтримала мене мати.— Поговоримо з ним вранці, справді. Хай він відпочине.
— Ніяких завтра! — вигукнув батько.— Тільки сьогодні! — сказав він скоромовкою, чітко й голосно.— Ти читаєш лекції вчителям, певне, тому, що вважаєш, ніби знаєш більше за всіх вчителів!
— Але я справді розв'язав задачу по-своєму, вчитель такого розв'язку не знав. І я розв'язав її швидше, ніж вчитель,— заступився я за себе.
— А чому ти не відповів на питання, до якого віку в середньому живе людина! — обурився батько.— Відповідай: до якого віку в середньому живе людина?
— Не знаю,— відповів я.— І знати не хочу. Людо-земт усе знає і все вміє з того, що він хоче знати і вміти!..
—х Господи! — простогнав тато.— Хто мені відповість: чому мій син не знає і не хоче знати такої простої речі?!
— Довідаєтесь з допомогою засобів масової інформації, чому... прийде час, знатиме,— пояснив я суворо.
— Але я хочу знати зараз! — вигукнув мій батько.— І взагалі, я переглянув усі іншомовні словники — там немає слова "людоземт". Що таке людо-земт?.. Ну, давай, давай, записуй,— подивившись на маму, засміявся тато і одразу ж звернувся знову до мене.— Поки вона записує нісенітницю, яку ти городиш, ти перебори свою віслючу впертість і відповідай мені: до якого віку в середньому живе людина?..
Батько своє запитання повторив кілька разів, і я теж кілька разів відповів йому людською мовою, що я не знаю, скільки в середньому живе людина. І навіть коли батько заявив, що допоможе мені з відповіддю, і пояснив, що людина в середньому живе до сімдесяти п'яти років, я все одно сказав, що я не знаю, до якого віку в середньому живе людина. Це справило на тата жахливе враження, мені навіть стало його шкода. Після чергового запитання: "До якого віку в середньому живе людина? Лихий би тебе побрав!" — я вирішив порушити клятву, дану самому собі: відповідати на це запитання лише словами "не знаю"! Тут, дорогі товариші нащадки, повинен вам пояснити, чому я, точніше, які мотиви керували моїм небажанням відповідати на запитання про середню тривалість життя людини на землі словами "не знаю". І чи не було в цьому, в цій моїй відповіді', дійсно. нерозумної віслючої впертості, що на неї в розмові зі мною натякав мій тато? Не знаю, дорогі товариші нащадки, як буде з віком у вас, але у нас у моєму віці було формене неподобство! Посудіть самі: у нас справді людина доживає до сімдесяти — сімдесяти п'яти років. А хочете знати мою думку, чому так мало? Я взагалі-то збирався обнародувати свої ідеї не тепер, а в другий історичний період мого життя, але мені просто стало шкода батька, і тому, можливо, я не маю права приховувати це моє відкриття від батьків, вони ж теж у мене можуть дожити до сімдесяти п'яти років, а не як я до... ну, скажімо, глибоко орієнтовно, до, скажімо, семисот років... Не одразу, звичайно, а поступово, з часом.
І ось тут, дорогі товариші нащадки, я збігав до своєї кімнати й приніс з собою зошит, де на обкладинці було написано: ліворуч гриф "Цілком таємно", в дужках — "Для нащадків" і нижче пояснювальна записка, чому я на запитання про середню тривалість життя людини на землі відповідав "не знаю".
Отож прокашлявся і вже хотів був прочитати вголос, але неголосно, щоб не почули ненароком через стіну сусіди, проте в останню мить роздумав. Гаразд, уявімо, прочитав би я: "Дорогі товариші нащадки! Я, звісно, і ви, звісно, знали, що людина на землі жила до сімдесяти — сімдесяти п'яти років, ніхто не знає, а я знаю. Як на мене, то люди живуть до таких років, до таких малих років, я б сказав тому, що вони ніби зговорилися: у сімдесят і' сімдесят п'ять років людина вважається старою. У два рочки — малюк, а в десять — це хлопчина, в сімнадцять — це юнак, у тридцять — доросла людина, в п'ятдесят — шістдесят — літня людина, а в сімдесят — сімдесят п'ять років — це вже старик. Я глибоко переконаний, якби люди були уважніші і не знали, що в сімдесят — сімдесят п'ять років людина е вже старою, то вони в ці роки не почували б себе такими старими. На моє глибоке переконання, коли взяти немовля з землі і перенести на якусь іншу планету, де люди живуть до тисячі років, і там, де немовля не знало б, що воно в сімдесят років уже старим буде, то це немовля разом з іншими теж прожило б тисячу років". На цих словах і відірвав би свій погляд від зошита і, переконливо, переможно поглянувши на моїх батьків, сказав би: "Тепер вам зрозуміло, чому я на запитання про' середню тривалість життя людини на землі відповідав словами "не знаю"?"
Настала б тиша, під час якої мама скочила б з стільця, плеснула в долоні і вигукнула б:
"Боже мій! Та це ж справжнє наукове відкриття! Це ж сенсація! Тепер я розумію, чому, коли я кажу, що мені менше років, ніж є насправді, я почуваю себе набагато краще, ніж звичайно!"
"Дурниці,— сказав би тато,— ніяке це не відкриття, а віслюча впертість. Якщо навіть у тебе є своя думка з приводу тривалості людського життя на землі, то ти все одно повинен був відповідати не словами "не знаю", а хоч би висловити свої думки вголос на розсуд вчителя і взагалі,— гримне тато,— зараз мова не про це! Мова йде зараз про негідну поведінку в школі мого сина! Я хочу знати, нарешті, що коїться з моїм сином! Я можу знати, що відбувається з моїм сином, чи я не можу знати, що відбувається з моїм сином?"
Ось чому, передбачаючи ставлення тата до мого відкриття, я не прочитав запис у зошиті, а сказав ще раз "не знаю". Та ще й не звичайною мовою, а мовою, винайденою мною для шифрування моїх праць і спогадів.
— Ну, годі,— сказав тато,— я більше не бажаю розмовляти з цим упертим хлопчиськом. Мало того, що він мені не відповідає нормальною мовою, то він мені ще відповідає якоюсь тарабарщиною!.. Де щоденник?! Ось щоденник!
Поки я вимикав і згортав мікрофон, батько щось дуже нервово писав у щоденнику. Підписався ще більш нервово й мовчки простягнув мені щоденник. Я теж мовчки, але спокійно взяв його і вийшов з кімнати. Коли я зачинив двері, я почув, як батько сказав мамі: "Я не тільки не знаю, що з ним робити, але і з тобою що робити!" Кращої фрази батько не міг придумати, і я зараз вам скажу чому, тільки ось прочитаю, що він написав у щоденнику.