* * *
Щоб день нудливо не минав,
Почну, як то чинили класики,
Писать про цвіт мурав-отав,
Рясні сади й бджолині пасіки.
Тоді ущухне гнівний дух
Покривджених богів і нитиків,
І стануть милі всі навкруг —
Сусіди, і знайомі, й критики.
Проте, лише узрівши враз
Їх, сповнених пихи здубілої,-
Проймає лірику сарказм
І геть руйнується ідилія.
Знов дзвонить телефон. Дзвінки
Гримлять без ласки і пробачення.
— Ти ще живеш, сякий-такий?
Ну, до приємного побачення.
* * *
Сльота зліта,
Сльота спада.
— Це хмари плачуть, звисши нижче?
— Ні, це моя душа рида
На ваших Лідзіц попелищах.
За вбитими журби не пригасить,-
Нема їй забуття і краю.
Тривожно їхній попіл шелестить.
Я чую це.
Я знаю.
Минає час,— іще палкіш пече
Цей попіл серце. Він пече довіку.
А дощ осінній — сльози із очей,
Краплин засмучена музи?ка.
1966-1970