"...Солдати, дізнавшись із радіоповідомлень законного іспанського уряду, що вони звільнені від обов'язку коритися заколотним офіцерам, відмовилися виконувати їхні накази".
— Хто тепер відстоює казарму? — спитав офіцер.
— Офіцери й новаки. А товариші розбіглися хто куди. Либонь, льохи переповнені ними. Коли залунала канонада, всі відмовились коритися офіцерам; здогадалися, в чому річ: відомо ж, що анархісти й більшовики не мають гармат. Я сказав друзям: промова полковника — це ще одна фашистська витівка. Стріляти в народ — дзуськи! І я втік до вас.
Солдат не міг стримати нервового трепету у плечах. Канонада не стихала, гучною луною відбивалися вибухи снарядів.
Хайме бачив гармату. Біля неї орудував не артилерист, а капітан штурмової гвардії, який міг стріляти, але не вмів наводити. Тут-таки метушився скульптор Лопес, командир соціалістичної дружини, до якої належав і Хайме. Місцероз-ташування не дозволяло навести гармату на браму казарми, й капітан стріляв навмання по мурах. Перший снаряд — переліт — вибухнув на околиці міста. Другий — біля цегляного МУРУ; здійнявши велику хмару жовтого пороху. З кожним
1 Сорт білого вина.
пострілом незакріплепа гармата відкочувалася назад, і бійці Лопеса, вхопившись за спиці коліс голими руками, наче па гравюрах, присвячених Великій французькій революції, сяк-так ставили її на місце. Одначе один снаряд улучив у вікно й вибухнув у казармі.
— Коли ви проникнете до казарми, то не дуже лютуйте,— сказав солдат.— Адже ті хлопці у вас не стріляли. Навмисне не стріляли!
— А як розпізнати новаків?
— Зразу?.. Не знаю... Але потім... Я вам скажу: всі вони без родин...
Він хотів сказати, що фашисти, вступивши до армії, щоб зчинити заколот, ховали своїх надто елегантних дружин; вулиці довкола казарми були переповнені солдатськими дружинами, що чекали,— цими єдиними мовчазними гуртиками в натовпі.
Нараз залунали рушничні постріли, заглушивши гуркіт ваговозів: прийшло підкріплення штурмової гвардії. Один з їхніх панцерників уже стояв біля казарми. Вино й далі здригалося в склянках від гуркоту канонади. Вбігали бійці й, не випускаючи з рук рушниць, розповідали новини, як кіноактори між двома зніманнями, не скидаючи костюмів, забігають до буфету випити чарку. Але на білих кахлях підлоги лишалися сліди їхніх закривавлених підошов.
— Ще один таран!
П'ятдесят чоловік у комірцях і без комірців, але всі з рушницями за спиною, зігнувшись, наче бурлаки, несли величезну колоду, схожу на гігантську геометричну фігуру. Вона проминула вирви на проїжджій частині вулиці, шматки тиньку, уламки ґратчастої огорожі, вдарила у браму, наче у велетенський гонг, і відступила назад. І хоч казарма була переповнена димом і в ній не стихали крики й вибухи, вопа відповіла на удар за високою брамою гулом монастирського склепінпя. Троє з тих, що несли колоду, впали від пострілі" фашистів. Хайме замінив одного з них. Тієї миті, коли таран зпову рушив уперед, високий синдикаліст з густими бровами схопився обома руками за голову, ніби хотів затулити собі вуха, й упав на колоду, яка сунула перед ним, звісивши руки з одного боку колоди, а ноги — з другого. Більшість не помітили його; таран і далі повільно й важко рухався з людиною, що повисла на ньому. Для двадцятише-стирічного Хайме народний фронт означав братерство в житті й смерті. В робітничих організаціях, від яких він сподівався куди більше, ніж від тих, хто впродовж століть правив країною, Хайме здебільшого знав невідомих низових активістів, які в Іспанії уособлювали самовідданість. Штовхаючи лід пекучим сонцем і кулями фалангістів цю величезну колоду, па якій лежав їхній мертвиіі товариш, Хайме всім серцем віддавався бою. Таран знову з гуркотом ударив у браму, і на ньому загойдалося мертве тіло; двоє з тих, що стояли найближче до нього,— один з них був Рамос — зняли його й понесли. Колода ще повільніше поповзла назад. Упали ще п'ятеро. Там, де пройшов таран, між двома рядами поранених і вбитих, біліла порожня дорога.
Липневий ранок ставав спекотнішим, обличчя блищали від поту. Під глухий гуркіт гармати й удари тарана, що створювали ритм бою, на довколишніх вулицях, біля підніжжя сходів, що вели до казарми, юрмилися службовці, робітники, крамарі з рушницями на мотузках (уряд роздав рушниці без пасків), з підсумками на грудях, бо їхні ремінці були надто короткі; вони чекали штурму, не спускаючи очей з брами.
Таран зупинився, гармата замовкла, простоволосі голови й трикутні кашкети відкинулися назад; навіть фашисти перестали стріляти. Почувся пронизливий гул авіаційного мотора.
— Що це?
Всі прикипіли очима до Хайме. Товариші з його соціалістичної дружини знали, що цей червоношкірий велет з чорним чубом був інженер авіаційного заводу "Іспано". Це був старий літак іспанської армії марки "Бреге", але ж фашисти також служили в іспанській армії; літак спустився, описавши велику криву над юрбою, що застигла в мовчанні; на подвір'ї казарми вибухнули дві бомби, і, наче конфетті, розлетілись листівки, довго кружляючи в літньому небі над криками натовпу.
З протилежних вулиць угору по сходах кинулася на штурм юрма. Таран ще раз під відчайдушну стрілянипу вдарив у браму; коли він подався назад, в одному з вікон казарми заметляло простирадло: на його кінці був зав'язаний великий вузол, щоб його можна було кинути. Люди, що таранили браму, не бачили цього простирадла, вони розбіглися й одним ударом колоди виламали браму, яку фашисти тільки-но прочинили.
Подвір'я казарми було зовсім пустельне.
За цією пусткою в будинку із зачиненими вікнами й дверима чекали ті, що здавалися.
Спочатку вийшли солдати, махаючи профспілковими квитками; багато хто з них був з оголеним тулубом. Один з тих, що йшли в першому ряді, похитувався; поки юрма засипала його запитаннями, він став карачки й напився із струмка. Потім — офіцери з піднятими вгору руками. Одні були байдужі або силкувалися видатись байдужими — хто насунув на обличчя кашкета, хто всміхався, ніби це був лише веселий жарт; інші підняли руки тільки до рівня пліч, і тому здавалося, буцімто вони йдуть обійматися з бійцями ополчення.