Над ними відчинилася остання віконниця одного із середніх вікон, пошкодженого гарматним снарядом; з вікна вибіг на залишок балкона юнак, що голосно реготав, він був з трьома рушницями за спиною й двома в лівій руці, які тягнув за цівки, наче собак на повідку. Хлопець пожбурив рушниці на вулицю н крикнув: "Salud!"
Солдатські дружини, бійці ополчення, що орудували тараном, цивільні гвардійці кинулися до казарми. Жінки бігали по склепистих коридорах, що були дивовижно тихі після того, як замовкла канонада, й кликали своїх чоловіків. Хайме і його товариші з рушницями навпереваги проникли на другий поверх. Інші бійці зайшли крізь пробоїну в стіні; під конвоєм цивільних у білих комірцях, з підсумками поверх формених піджаків, з рушницями на приціл, ішли офіцери.
Пробоїна була, мабуть, велика, і бійців ополчення найшло чимало. Знадвору долинуло оглушливе "ура", від якого затремтіли стіни. Хайме поглянув у вікно: тисяча оголених рук із стиснутими кулаками водночас піднялася вгору, як на уроці гімнастики. Почалася роздача захопленої зброї.
Мур, під яким лежали рушниці найновішого зразка й парадні шаблі, затуляв від юрми велике подвір'я, яке бачив Хайме. В глибині подвір'я стояв склад велосипедів. Поки бійці ополчення воювали, хтось пограбував цей склад, і тепер на подвір'ї валялися величезні клапті обгорткового паперу, керма та колеса. Хайме спав на думку синдикаліст, що був повис на колоді.
В першій залі сидів офіцер, підперши рукою голову, над калюжею власної крові, яка й досі цебеніла на стіл. Двоє інших лежали на підлозі, біля руки кожного з них валявся револьвер.
У другій, досить темній залі лежали солдати; вони кричали: "Salud! Не, salud!", але не ворушилися, вони була вв'язані. Фашисти підозрювали їх у вірності республіці або в співчутті робітничому рухові. З радості вони стукали підборами по підлозі, незважаючи на мотузки. Хайме й бійці ополчення кипулись їх обіймати й розв'язувати.
— І внизу є товариші,— сказав один із солдатів.
Хайме з товаришами спустився внутрішніми сходами до ще темнішої кімнати, де вони підбігли до міцно зв'язаних товаришів і стали їх обіймати; цих напередодні розстріляли.
Розділ четвертий
21 липня
— Добрий вечір,— сказав Шейд чорному котові, який недовірливо дивився на нього. Шейд підвівся з-за столу кав'ярні "Гранха" й простяг руку — кіт зник у натовпі й темряві.— Тепер, після революції, коти теж вільні, але я їм
i далі не до вподоби; я так і залишився пригнічений.
— Сядь же, друзяко,— мовив Лопес.— Коти — мерзенні тварюки, вони, либонь, фашисти. Собаки й коні — бевзі: ніякої скульптури з них не витягнеш. Єдина живність, що є другом людині,— піренейський орел. Коли я захоплювався хижаками, я мав піренейського орла; цей птах харчується тільки зміями. Змії коштують дорого, а що я не міг щодня цупити змій у зоологічному саду, то купував дешево м'ясо
ii нарізав його вузенькими смужками. Я махав ними перед дзьобом орла, і він — з люб'язності — вдавав, що дав себе одурити, й жадібно їх пожирав.
"Говорить Барселона,— озвався гучномовець.— Гармати, захоплені народом, установлено навпроти Капітаиії, де сховалися ватажки заколотників".
Позираючи на вулицю Алькала й накидаючи замітки для своєї завтрашньої статті, Шейд подумав, що скульптор зі своїм бурбонським носом, незважаючи на відвислу губу й настовбурчений чуб, схожий на Вашінгтона, а ще дужче — на папугу ара, тим більше що цієї миті Лопес махав руками, наче крилами.
— На сцену! — кричав він.— Знімають!
Залитий яскравим сяйвом електричних ліхтарів, виряджений у всі костюми революції, Мадрід нагадував величезний нічний знімальний майданчик.
Лопес заспокоївся: бійці ополчення підходили потиснути йому руку. Артисти, ці завсідники кав'ярні "Гранха", цінували його не стільки за те, що напередодні він стріляв з гармати по казармі Ла-Монтанья, наче художник XV століття, не стільки навіть за його талант, скільки за відповідь аташе посольства, що якось попрохав його зробити бюст герцогині Альба. "Гаразд, але за умови, що вона позуватиме мені, як гі-по-по-там". Сказав він це цілком серйозно: Лопес, який постійно пропадав у зоологічному саду й знав тварин ліпше, ніж святий Франціск, твердив, що гіпопотам виходить, коли йому свиснуть, стоїть зовсім нерухомо й іде собі геть, коли він стає не потрібен. А втім, нерозважливій герцогині пощастило: Лопес працював у діориті, і його модель наслухавшись багатогодинного ковальського стукотіння, пересвідчувалася, що робота по вирізьбленпю бюста просунулася всього на сім міліметрів.
Проходили солдати без курток, їм услід летіли слова вітання, за ними бігли діти... Це були солдати, що покинули своїх фашистських офіцерів у Алькала-де-Енаресі і перейшли на бік народу.
— Подивись на цих дітей,— мовив Шейд.— Вони не тямлять себе від гордості. Ось що мені тут подобається: люди стали як діти. Те, що мені припадає до вподоби, завжди так чи інакше схоже на дітей. Ти дивишся на чоловіка, бачиш у ньому дитину, і це полонить твою душу. А якщо це жінка, то, звісно, тобі каюк. Поглянь на них, сьогодні вони ні з чим ие криються: тут бійці ополчення тиняються без діла, длубаючись у зубах, а там, під Сьєррою, вони гинуть — і це одне іі те саме... В Америці уявляють собі революцію як вибух гніву. А тут над усім горує добродушність.
— Не тільки добродушність.
Лопес був велемовний лише тоді, коли говорив про мистецтво. Він не знайшов потрібних слів і тільки сказав:
— Послухай І
По вулиці в обох напрямах шалено мчали автомашини, обписані великими білими абревіатурами робітничих профспілок або першими літерами бойового гасла "Єдність, брати пролетарі"; робітники, що сиділи в них, на знак вітання підносили вгору кулаки й кричали "salud". І здавалося, цей крик об'єднував, наче неумовчний братерських хор, усю юрму, що тріумфувала. Шейд заплющив очі.
— Кожна людина повинна коли-небудь знайти свою лірику,— сказав він.
— Герніко каже, що найбільша сила революції — це народ.
— Гарсіа також так каже. Всі так кажуть. Але Герніко мені остогид, мені остогидли християни. Веди далі.
Шейд скидався на бретонського священика, отож Лопес вважав це головною причиною його антиклерикалізму.