— О! Яка ж тут брехня? Се зовсім звичайна річ. Коли хочете, то недалеко й ходити; ось пані Доценкова власним прикладом вас упевнить в тому.
І він показав мені на ту чорняву паню, яка була межи нами. Вона сиділа собі трохи від нас оддаль.
— Як то?! Невже пані можуть матеріалізувати духів? —_^ обернувся я тоді вже і до неї.
— Ні,— відповіла вона мені,— я зовсім не спіритка.
— А як же ось кажуть?
— А се вони проти того, що мій небіжчик чоловік щоночі до мене приходить.
— Як то так?! Як приходить?! — аж скрикнув я, аж з ослінця підвівся.
— Та так. Приходить, та й годі! Приходить він до мене зовсім як живий.
— І ви його не боїтеся?!
— Чого ж мені його боятися? Він добрий, любить мене, голубить мене. Тілько тим він мене і на світі держить, що до мене приходить, а то б я вже давно або вмерла, або збожеволіла. Ми ж з ним, одружившися, півроку тілько й прожили. Як же ж він умер, то я ледве на себе рук не наложила. Боже, як я вбивалася! Боже, як мені жити на світі не хотілося! І він мене заспокоїв, він почав до мене ходити щоночі. Зараз же то у нас з ним існують усі реальні відносини до наймалішого, так, що буцімто він зовсім і не вмирав ніколи.
— Як то так реальні відносини?! Які ж то такі відносини у вас?
— А такі всі, які мають кождий чоловік з жінкою у всьому.
Ну, тут я вже тільки руками розвів.
— І як же він до вас приходить, вночі тілько, чи і вдень буває, чи ні?
— Чому ж ні? Коли забажаю я, то він буває біля мене і вдень, але я тоді тілько чую його біля себе, а не бачу. Вдень матеріалізуватися чогось йому не можна.
— І балакає він з вами?
— Мало, але дещо він до мене промовляє.
— А не розказує він вам, що то з ним робиться там на тому світові?
— Ні, нічого не каже, не можна йому про те казати.
— Ну, а як же, чи ви його одна тілько бачите, чи й ще хто його бачив уночі у вас?
— Я бачив його. За руку навіть його держав. Хотів був з ним побалакати, але він не схотів того зо мною! — обізвався до мене знов той спірит попередній.
Я знов тільки руками розвів.
III
— Тепер, коли ви не від того, то побалакайте ще ось з високоповажним нашим природничим філософом паном Вербицьким,— сказав мені пан Обруч, показуючи ще на іншого вже з тих, на рижебородого і лисенького панка.
— Та чи буде моя бесіда до пана цікавою задля його? Що до того, то я сподіваюся, швидше ні, бо ж продукт моїх думок, гадок і покладів є щонайбільше сухий і зовсім не задля кождого цікавий! — обізвався той пан.
— Але вибачте, пане, мене цікавить усе розумне, то й певне, що ваш продукт здасться задля мене не на сум, бо ж він, як кажете, є плід ваших думок.
— Ну, коли так, коли ваша хіть до того та ще коли і терпеливість маєте ви, то я тими своїми гадками, покладами і догадками поділитися буду радий.
— От за се спасибі! А я радий буду почути вашого слова.
— Чи звертали коли-небудь увагу вашої думки на себе далечінь простороні і час?
— Як то так? Я не тямлю.
— От бачите! А мене вони саме тепер,та й ось як дуже цікавлять.
— Що ж саме?
— Та те, що здається мені, буцімто на світі немає ані далечини, ані довжини часу.
— Як то так?
— А так, що їх не можна втямити як слід, зовсім ніяким робом не можна обмежити. Формулювання того і другого залежить від безлічних основ і буває щонайрозмаїтіше. Час і далечінь навіть при однакових умовинах далеко не однакові задля всіх істот не то космічних, але й земельних. Не однакові вони навіть повсякчас і задля однієї і тієї ж істоти бувають; от хоч би і задля людини: іноді то й година, здається, буває кождому з нас за ось яку коротку хвилину; буває ж, що і хвилина, навпаки, тягнеться, тягнеться, така довга, як година. Перечувати се оттак доводилося кождому з нас. Далечина і час існують задля нас такими, якими ми їх тямимо, але чи тямимо ми їх такими, які вони насправжки? Не можемо ми їх тямити справедливими через те, що ми здебільшого ще темні, зовсім сліпі, такі сліпі, що не бачимо навіть того, що сливе виразно робиться ось перед носомг перед очима навіть нашими. Через те ми багацько, багацько дечим поки що користуватися не вміємо. З того ж дечого багацького є й таке, яке тичеться і до нашого питання, таке, яке собою звичайну тямливість нашу об далечині і часі повертає унівець, бо ж воно зовсім знищує їх, підводить їх під неіснування.
Тепер уже, зараз, я сміливо підходжу до стінки, гукаю у трубочку тієї скриньки, яка висить там і яку ми звемо телефоном, і балакаю, з ким мені забажається, за сотки миль однаково так, якби він був оттут біля мене. Та ще можу я робити се і не по дротові, як досі, але прямісінько у далечінь можу посилати свої слова через повітря, та й годі. Ті невидимі задля нашого ока хвилі повітрові таємного задля нас електричества, перепони тієї, яка зветься нами далечиною, у космосі зовсім не мають. Ті хвилі повсякчас згідні бути до послуги нашої і дожидаються тілько, щоб ми догадалися собі користуватися ними у всьому широко. Добродій Мар-коні5, молодий італійський учений, щасливо розпочав уже сю справу, приладнавши поки що здатність тих хвиль до телеграфу. Вже зараз він ними посилає телеграфічні ієрогліфи через Ла-Манш, з французького його берега на англійський через воду, і що головне, в усяку погоду і непогідь однаково добре. Едісон 6 напав на слід пересилати на далечінь наші образи у одну мить. Прийде ж час, і ми дорозуміє-мося, що й цілком себе власно переносити миттю і на всяку далечину зможемо. Я вірю і сподіваюся, що швидко чи не швидко, то вже хто його знає, але настане час, коли гадки, слова земельної людськості полетять з швидкістю блискавичною, чи навіть і такою, яку ми собі виявити не можемо, на сусідню планету задля розмови з тамошніми мешканцями. Я осмілююся ще до більшого простягати свої сподіванки: чи не дійдемо ми до того, що зуміємо перелітати у гості до Юпітера, Марса, Венери і інших там сусідів нашої землі? Та ще й як! Заплющив очі — і нестямився навіть, як уже й там! Се зовсім-зовсім можливе. Ся справа зараз уже до нас стоїть у таких відносинах, як телеграф, телефон, залізна дорога стояла б нехай хоч задля прадідів наших. Чи в голову їм спадало про таке? Навіть і не снилося. Якби їм хто-небудь тоді розказав би і впевнив би їх, що се все буде, що в нас тепер є, то хіба б вони його не за божевільного полічили? Га? Чи, ще гірше, вони його, може б, ще вбили за те, на кострі б спалили. Отож що побачать наші правнуки? Але поки що таке щб-небудь буде, у нас же і тепер уже далечина простороні в дечому значно задля нас губиться. її вже немає задля нашого слова, її вже сливе немає і задля нашого ока, вуха. Отож повинно її не бути, перегодя, і взагалі задля нас.