— Он як! Он чого вам треба! А знаєте що? Я вам пораджу де в чому щодо сього..
— Та ну?!
— Чому ж би ні?
— Яким же робом?
* Сабурова дача у передмісті Харкова — великий земський шпиталь переважно задля психічних і нервових хворих.
— Та самим простісіньким. Милості просю, хоч і зараз отеє зо мною, до мене на Сабурову дачу. Справді, поїдьте, і я вам дам змогу почути та навіть і побачити дещо такого, якого вам саме й треба, про яке довго будете зі своїми сусідами перебалакувати.
— Слухайте, лане лікарю! Ви часом, бува, не того?..
— Чого?
— Та того... Часом чи не наміряєтеся ви мене туди залучити та цосадовити там? Я хоч і божевільний, про те не сперечаюся, але ж я нічого собі, я тихенький, я ж нікому нічого не кою, що мене тоді з жандарями так...
— Та ну вас! Я вам справді, а ви все шуткуєте.
— Хіба справді? Ну, коли й справді, то невже ж, справді, я оттам межи божевільними скористуюся чим-небудь?
— А ось поїдемо, то і впевнитеся, що я вас недарма закликаю.
— Та мені все однаково, часу вільного маю досить, і коли кличете, то я й поїду. Гайда!
Скочили ми на конку і за п'ятака аж на кіцний плац дісталися, а там уже, всім же відомо, рукою подати і до Сабурової дачі.
II
— Отеє ми зараз увійдемо до відділу, який у нас, між нашими лікарями, зветься вченим. Тут, як побачите, хворі дуже цікаві. Цікаві задля мене як задля лікаря, цікаві, знаю, здадуться і задля вас, як задля більше чи менше нормальної людини, цікаві вони взагалі і задля науки.
Обруч увів мене у просторненьку кімнату, в якій були три пани і одна молоденька, гарна пані. Сиділи вони за великим довгим столом, таким великим, що осіб з двадцятеро сіло б за нього сміливо. Вони, певно, балакали між собою, а може, й читали що-небудь, бо на столі лежали і книжки, і часописи. Побачивши нас, вони всі, навіть і пані, піднялися і віддали нам спільний поклон. Поклонився їм і я, та ще й низенько, гадаючи тим часом: "Диво! Божевільні, а які ж то чемні! Чемніші багатьох і небожевільних".
— Добридень! — весело обернувся до них пан Обруч.— Добридень! Як почуваєтеся, панове!
— Та слава богові! — відповів один із них за всіх.— Добре! Ніч була спокійненька. От про паню, то не знаю вже, нехай вона вам сама скаже.
— Та я що? Я нічого! Я однаково все! — сказала і пані.
— Знов був він у вас? — спитався у неї пан Обруч.
— Атож! Приходив на цілу ніч, як і звичайно,— відповіла вона.
— А я, коли дозволите, гостя вам привів. Се старий мій знайомий, особисто знайомий, через віщо я вам, добродії, й осмілююся рекомендувати його.
Кождий із них підійшов до мене і стиснув мені руку. До пані уважливо підійшов уже я сам.
— Ну, тепер, коли ви познайомилися, то я повинен вам сказати, чого я привів ось пана до вас. Олександр Михайлович дуже закоханий у все, що тичиться до науки, найбільше ж до природничої. І ось, коли я розповів йому дещо про вас, то він і зацікавився і упрохав мене познайомити його з вами, щоб дечому повчитися і від вас. Отож просю вас, привітайте його ласкаво і розкажіть йому, що хто хоче, і покажіть йому, що хто може.
— Дуже раді! Дуже раді! З кождою тямущою людиною ми охоче згідні поділитися всім, чим змогу маємо,— відповів на ту в значній мірі брехливу (що я аж скривився було) рекомендацію Обручеву, обертаючися до мене, чорнявий панок середнього віку, що сидів на розі стола, біля якого стояли ми з Обручем.
— Сідайте! — попрохав він мене ласкаво і, посунувшися, дав мені місце біля себе.
— А що, пане докторе, і експерименти для доказу позволите деякі робити? — обернувся він до пана Обруча.
Я, почувши таке, так аж ледве на ослінці всидів: так мені тікати забажалося.
"Оттакого ловись! Які ж се експерименти?" — погадав я.
І пригадалося мені, як я ще малим чув про один експеримент, який колись давно ледве не вкоїли на сій же саме Сабуровій дачі божевільні зі своїм доглядачем. Вони, випущені у садок, хотіли було його спекти у вогні задля того тільки, щоб побачити, як то він буде поводитися собі у вогні. Вже вони буцім тоді і вогонь розвели, вже його й роздягли аж до тіла, та не пам'ятаю вже, як він їх тут саме підманив чимсь та й утік від них. Так ось і впало мені на думку, що боже упаси чого, то краще вже заздалегідь V текти.
— Можна, аЛе деякі тілько,— відповів йому пан Обруч.— Не руште зовсім ваших сомешканців, бо ж знаєте, що задля здоров'я, задля нервів їх воно шкодливо.
— А на панові можна? — запитався той, показуючи на мене.
Я аж крутнувся на своєму місці, так і повернувся задом наперед, лицем до пана лікаря, що стояв за мною. Мабуть, він, втямив, глянувши на мене, що то на думці у мене було тоді, бо всміхнувся до мене та похитав головою, соромлячи мене, та й сказав йому у відповідь:
— А се вже як пан сам забажає. Про се вже опісля ви його запитаєте.
— Ну, добре! — згодився той чорнявий.— Ви, певне, шлете вже, хто я такий? — обернувся він до мене.
— Ні, ні, Олександро Михайлович не знає, я йому про пас докладно не казав! — перебив його пан Обруч.
— Ага! Ну, так я вам скажу, хто я. Я спірит, знаєте?
— Аякже, аякже! Чув! Багацько дечого чув. Найбільше ж :І книжок знаю про спіритизм 1 і спіритів, на очі ж то я нічого ;і того і нікого з них не бачив.
— Ну, а ймете ви віру у се природне, але чудовне, сливе незрозуміле ще нам і тому таємне'явище?
— Та що вам сказати? Як у природне, то трохи й того.. Ну, а що там до духів і такого іншого, то, признатися, у мене зовсім немає до того віри. Та, кажу ж вам, що я й не бачив ще нічого такого, щоб примусило мене повірити.
— Ну, то я вам покажу дещо, то тоді, може, ви й теє..
— Зробіть ласку!
— Але вважаю незайвим попереду оповісти вам, яким то робом я зробився самосвідомим спіритом.
— Се цікаво.
— Сталося се зо мною недавно, три роки всього тільки тому і зовсім випадково, до того ж часу тієї спіритичної сили я в собі не спізнавав. Якось вечором був я в гостях у одної родини, яка повсякчас вітала мене, немов свого рідного. Там є три панянки, три сестри молоденькі. Засидівшися з ними допізна, коли старі вже й спати полягали, ми, все гралися та пустували. Оттоді-то між іншими втіхами згадали ми про спіритизм.
— А знаєте, що я спірит?! Давайте, я вас усіх трьох пов-сипляю миттю! — вихопилося в мене зовсім по-дурному, аби б, мовляв, що-небудь зверзти, бо ж я ніколи й не покладав собі, щоб навсправжки міг те зробити.