Я ще довго стовбичив у тій чортовій телефонній будці. Вчепився обома руками в автомат, щоб не брикнути з копит, і стою. Щиро кажучи, почував я себе препаскудно. Кінець кінцем, я виповз із будки й поплентав, хитаючись, мов ідіот, до чоловічої вбиральні. Там я налив повен умивальник холодної води й устромив туди по самі вуха свою мармизу. А витертись потім і не подумав. Нехай, думаю, капає, враг його матері. Тоді підійшов до батареї під вікном і вгніздився зверху. Так тепло, зручно. Аж приємно було посидіти — я ж бо тремтів увесь, як цуцик. Смішно, звичайно, та коли я налигаюсь, мною тіпає, мов у пропасниці.
Робити не було чого, тож я сидів на тій клятій батареї ї рахував білі плитки на підлозі. І вже вся одежа мокра. Вода патьоками стікає з голови за шию, на сорочку, краватку, [124] а я сиджу — і вусом не веду. А чого хвилюватись, коли вже й так увесь мокрий? Раптом бачу — входить отой субчик, що акомпанував каналії Валенсії на роялі. Отой, що з накрученими патлами, схожий на гомика. Став, поправляє свої "золоті" кучері. Поки зачісувавсь, ми з ним навіть розбалакалися, хоч він, зараза, був зі мною не дуже й привітний.
— Гей,— кажу,— ви ще побачите оту крихітку, Валенсію, як повернетесь до бару?
— Це навіть дуже можливо,— каже. Жартує, гад! Куди не поткнусь — скрізь ці дотепні гади.
— Чуєте, то привітайте її від мене. Спитайте, чи переказав їй отой паскуда, офіціант, те, про що я його просив. Спитаєте?
— Чого ти не йдеш додому, старий? До речі, скільки тобі років?
— Вісімдесят шість. Чуєте, перекажіть їй від мене вітання. Добре?
— Ти чого не йдеш додому, старий?
— Неохота. Слухайте, а ви непогано тарабаните на роялі,— кажу. Просто я до нього підлизувавсь. Як хочете знати правду, то грав він препаскудно.— Вам треба виступати по радіо,— кажу.— Ви такий красючок. Оці золоті кучері, й узагалі. А вам не потрібен імпресаріо?
— Май розум, старий, тюпай додому. Додому — і люлі-люлі.
— Нікуди мені йти. То серйозно — вам не потрібен імпресаріо?
Він не відповів. Просто повернувся й пішов. Кучері свої зачесав, поправив — що ж йому тут іще робити! Чисто Стредлейтер, копія. Всі вони однакові, ці красунчики. Зачеше, прилиже кляті свої патли, а на тебе йому начхати.
Коли я нарешті встав з батареї і рушив до роздягалки, у мене потекли сльози. Не знаю чому, але йду і схлипую. Мабуть, тому, що на душі було так важко й самотньо. Підходжу до роздягалки — і не можу знайти отого чортового номерка! Але дівчина там повелася дуже мило. Віддала мені пальто й без номерка. І платівку "Крихітка Шерлі Бінз" — я її, кляту, так і тягав з собою. Хотів дати дівчині долар за те, що вона така мила, але не взяла. Теж усе вмовляла мене, щоб ішов додому й лягав спати. Я ще спробував призначити їй побачення після роботи, та не вмовив. Я, каже, в матері тобі годжуся і т. ін. А я відповідаю, що мені вже сорок два роки, й показую свій сивий чуб. Дурня клеїв, звичайно. І все ж вона буда дуже мила. [125]
Я ще дістав з кишені оту ідіотську червону шапку, і вона дівчині навіть сподобалася. Сказала, щоб я не йшов з таким мокрим чубом надвір і надів шапку. Добра душа.
Коли я вийшов на вулицю, хміль уже трохи вивітрився мені з голови, але знову подужчав мороз, і в мене вже зуб на зуб не попадав. Цокочу зубами — нічого не можу з собою вдіяти. Я рушив на Медісон-авеню і став чекати автобуса: грошей майже не залишалось, і на таксі вже не було чим розкидатися. Проте пхатися в отой проклятий автобус теж не хотілось. До того ж я й сам не знав, куди мені їхати. Отож повернувсь я і подибав до парку. Піду, думаю, до отого ставочка й подивлюся, що в біса поробляють мої качки і взагалі чи вони там є. Бо я й досі не знав — є вони там чи їх нема. До парку було недалеко, а йти мені однаково не було куди. — я навіть іще не знав, де ночуватиму. Одне слово, пішов. Ні втоми, ні чогось такого я не відчував. Тільки тоскно було страшенно.
І враз, щойно я ввійшов до парку, сталося щось жахливе. Я впустив платівку, яку знайшов для каналії Фібі! Розлетілась вона на друзки. Не поміг навіть величезний конверт, у якому вона була. Я знов мало не заплакав, так тяжко стало на серці, але тільки вигріб з конверта ті друзки й запхав до кишені. Непотріб, звичайно, але й викидати не хотілося. Потім я рушив по парку. Слухайте, а темінь — хоч в око стрель.
У Нью-Йорку я виріс і знаю Центральний парк як свої п'ять пальців. Змалку я часто катався там на роликових ковзанах та велосипеді, але знайти серед ночі той чортів ставочок ніяк не міг. Добре знав, де він — зразу біля Південних воріт,— а от знайти не міг, і край. Мабуть, я був п'яніший, ніж думав. Я одно кружляв і кружляв алеями, ставало дедалі темніше й темніше, усе страшніше й страшніше. Не траплялося жодної живої душі, відколи ввійшов до парку. І слава богу, бо якби хто-небудь трапився, то я б, мабуть, з переляку на дерево заліз. Кінець кіпцем таки набрів на той клятий ставок. Половина його була під кригою, а половина — ні. Проте качок не було видно. Я обійшов увесь ставок — один раз навіть трохи не впав у нього, але не побачив жодної качки. Я саме був подумав, що коли вони тут і є, то, певно, сплять десь під берегом, у траві абощо. Через те ж я трохи й не шубовснув у воду. Але качок однаково не знайшов.
Зрештою я сів на лавку — там, де було не дуже темно. Слухайте, тіпало мене, як у трясці, а чуб на брехусі взявся дрібними бурульками, хоч на мені й була ота мисливська [126] шапка. Я аж злякався. Схоплю оце, думаю, запалення легенів і віддам богові душу. Я вже уявляв собі, як ціле юрмище шпани збіжиться на мій похорон: 3 Детройта приїде дід — він щоразу вигукує номери вулиць, коли їдеш з ним у клятому автобусі; і тітки зійдуться — у мене їх з півсотні; і всі мої паскудні кузени й кузини. От буде зборище! Коли помер Аллі, теж збіглася вся ота гопкомпанія. А одна з тіток,— у неї завжди тхнуло з рота,— все казала, як мирно, мовляв, він, Аллі, лежить у труні! Д. Б. розповідав. Бо мене там не було, я ще сидів у лікарні. Я загримів туди . через руку — так її порізав. Одне слово, тепер я думав про те, як через оті бурульки на потилиці схоплю запалення легенів і вмру. Страшенно було шкода батька й матір. Особливо матір — вона ж бо ще не прийшла до тями після смерті Аллі. Я собі уявляв, як вона стоїть і не знає, що робити з усіма моїми костюмами, спортивним причандаллям і т. ін. Втішало мене тільки одне: я знав, що мати не пустить на мій дурний похорон каналію Фібі, бо та ще дитина. Це була в мене єдина втіха. Потім я побачив, як уся ота шатія-братія загрібає мене на кладовищі в землю, привалює кляту могилу каменюкою з моїм ім'ям і т. д. А навкруги — самі мертвячки. Слухайте, .як тільки даси дуба — тебе відразу за першим розрядом, будь ласка! У мене одна надія: коли я вмру, то, може, все ж таки хто-небудь додумається викинути моє тіло в річку абощо. Нехай зроблять з ним що завгодно, аби тільки не загрібали на розтриклятущому кладовищі! Посходяться потім у неділю на могилку, понакладають тобі на пузо букетів... Чортибатьказна-що. Якому дурневі потрібні ті квіти, коли він уже мертвий? Таж ніякому!.