— Мабуть, поїду до Китаю,— кажу.— Не виходить тут у мене з жінками.
— І не диво. Не той ще в тебе розум.
— Угу. Це правда, я знаю,— кажу.— Думаєш, у чому моя біда? Не розпалює мене так, як треба,— розумієш, так, як треба,— дівчина, коли подобається мені не дуже. Мені треба, щоб дівчина подобалась по-справжньому. А якщо не подобається, то в мене зразу відпадає охота. Того ж у мене, щоб ти знав, і таке собаче особисте життя. Мука, а не життя.
— Воно й не дивно, чорт забирай! Я ще того разу тобі сказав, що треба зробити.
— Думаєш, треба піти до психоаналітика? — спитав я. Минулого разу він радив мені саме це. Батько в нього психоаналітик.
— Справа твоя, чорт забирай! Яке моє собаче діло до того, як ти живеш!
Хвилину я нічого не казав. Я думав.
— Ну добре, піду я до твого батька, щоб він мене пропсихоаналізував,— озвавсь я нарешті.— І що він зі мною робитиме? Я питаю, що він зі мною робитиме?
— Господи, та ніякого дідька він тобі не зробить! Просто побалакає з тобою, і ти з ним побалакаєш. Головне, він [121] допоможе тобі добрати ладу в світі твоїх власних емоцій, чорт забирай!
— У чому, в чому?
— У світі твоїх власних емоцій. Ти заплутався в складному... Слухай, та не збираюсь я викладати тобі курс елементарного психоаналізу! Якщо це тебе цікавить, подзвони батькові й запишись до нього на консультацію. А не цікавить — не дзвони. Якщо по правді, то мені це до одного місця.
Я поклав йому на плече руку. Слухайте, від нього ж кишки, можна порвати!
— Справжній ти друг, перетуди тебе! — кажу йому.— Ти про це знаєш?
Льюс глянув на годинник.
— Пора бігти,— сказав він і встав.— Радий був тебе побачити.— Потім підкликав бармена й сказав принести рахунок.
— Чуєш,— мовив я, коли він уже зібрався йти,— а тебе самого батько вже психоаналізував?
— Мене? А чого ти питаєш?
— Просто так. То психоаналізував?
— Не зовсім. Він навчив мене пристосовуватись певною мірою до обставин, але глибокого психоаналізу я не потребував. А чого ти питаєш?
— Та просто так. Цікаво ж.
— Ну гаразд. Не бери в голову.— Він поклав на стой-ку чайові й хотів був іти.
— Давай вип'ємо ще,— сказав я.— Прошу тебе. Бо так тоскно — сказитися можна. Серйозно.
Але Льюс відповів, що йому ніколи. Мовляв, уже й так спізнюється. І пішов.
Каналія Льюс!.. Своєю занудливістю він хоч-кого може звести в могилу, але запас слів у нього колосальний, це правда. Коли я був у Гутоні, такого запасу слів, як у Льюса, ніхто з хлопців не мав. Нам улаштовували тести.
20
Я сидів біля стойки, пив і чекав, коли ж нарешті вийдуть зі своїми шансонетками каналії Тіна й Жаніна. Але їх уже не було. Натомість з'явився схожий на гомика субчик з закучерявленими патлами й почав грати на роялі, а тоді вибігла ота нова ціпа, Валенсія, і заспівала. Теж не бозна-яка красуня, але все ж таки приємніша, ніж Тіна й [122] Жаніна,— принаймні пісеньки вона співала кращі. Рояль стояв біля самої стойки, де я сидів, і Валенсія стояла, вважайте, майже поруч. Я їй навіть підморгнув, та вона, каналія, вдала, ніби й не помітила. Іншим разом мені таке, мабуть, і на думку не спало б, але —ж я був уже п'яний як чіп. Доспівавши, Валенсія так швидко змилася, що я навіть не встиг запросити її на коктейль. Тож я покликав старшого офіціанта й сказав, щоб запитав Валенсію, чи вона зі мною не вип'є. Той відповів, що перекаже моє прохання, та, мабуть, нічого він, собака, не переказав. Ніхто нічого не хоче переказувати. Ніколи.
Слухайте, я просидів у тому клятому барі до першої години ночі чи десь так і набрався, як жаба мулу. Уже й очі посоловіли. Але про одне я не забував ні на мить: не здіймати гармидеру. Я не хотів, щоб на мене звернули увагу або, чого доброго, ще спитали, скільки мені років тощо. Але слухайте, як же в мене посоловіли очі! І коли вже я допився до ручки, у голові в мене знов зринула ота ідіотська історія з кулею в животі. Я сидів сам у барі, з кулею в животі. І всю дорогу тримав руку під курткою, притискаючи її до живота, щоб не юшила кров і не забризкала все довкола. Навіть не хотів показувати, що поранений. Я приховував те, що мене, сучого сина, підстрелили. Кінець кінцем мені знов закортіло дзенькнути каналії Джейн і спитати, чи вона вже вдома. Тож я розплатився й рушив до телефону. Йду і притискаю руку під курткою до рани, щоб не сочилася кров. Слухайте, а сам п'янющий!
Та коли я опинився в телефонній будці, у мене зникла охота дзвонити каналії Джейн. Мабуть, уже перепив. Натомість я почав дзвонити Саллі Рейс.
Я набирав її номер, певно, разів двадцять, поки зрештою набрав правильно. Слухайте, ну ж і нализався!
— Алло! — гукнув я, коли хтось підійшов до того каторжного телефону. Навіть не гукнув, а крикнув, такий був п'янющий.
— Хто це? — питає такий крижаний жіночий голос.
— Це я. Голден Колфілд. Саллі... Покличте... Будь ласка.
— Саллі спить. Це її бабуся. Чому ви дзвоните так пізно, Голдене? Ви знаєте, котра вже година?
— Знаю. Я хочу... З Саллі... Побалакати. Дуже важливо... З'єднайте мене з нею!
— Саллі спить, юначе! Подзвоніть завтра. Добраніч.
— Розбудіть! Чуєте... розбудіть... її! Будьте людиною! Потім я почув інший голос:
— Слухаю тебе, Голдене! [123]
Каналія Саллі!
— Що там скоїлось? — питає.
— Саллі?! Це ти?
— Та я, я, тільки не кричи! Ти що — п'яний?
— Ага. Слухай! Чуєш, слухай сюди! Я прийду на святвечір, добре? Приберу вже твою чортову ялинку. Добре? Чуєш, Саллі, добре?
— Та добре. Але ти п'яний. Іди спати. Де ти? З ким ти?
— Саллі! Я прийду і приберу тобі ялинку, добре? Чуєш, добре?
— Добре, добре. А тепер іди спати. Де ти? Хто там іще?
— Нема нікого. Тільки я, і Голден, і Колфілд.— Слухайте, я був п'яний як ніч. Стою і все тримаюся за живіт рукою.— Вони таки пірвали мене! Ватага Роккі мене пірвала! Ти про це чула? Саллі, ти чула про це?
— Я нічого не розумію. Іди вже спати. Мені немає коли. Подзвони завтра.
— Чуєш, Саллі! То ти хочеш, щоб я прибрав тобі ялинку? Хочеш, гаї
— Так! Добраніч! Іди додому й лягай спати! І поклала трубку.
— Добраніч! Добраніч, люба Саллі! Золотко моє, голубко моя! — кажу. Уявляєте, як наквасився!
Потім і я поклав трубку. Мабуть, думаю, вона щойно прийшла з побачення абощо. Я уявив собі, як Саллі розважається в компанії з Лантами й отим шмаркачем із Ендовера і нібито всі вони плавають в якомусь здоровенному чайникові, розводять церемонії, белькочуть одне одному компліменти, виламуються... І на біса тільки я їй подзвонив! Коли я вмажу, на мене ніби мана находить.