Над прірвою у житі (Ловець у житі)

Страница 50 из 58

Джером Дэвид Сэлинджер

Я засміявся, а місіс Антоліні щось крикнула мені з кухні, тільки я не розчув, що саме.

— Що вона сказала? — питаю в містера Антоліні.

— Щоб не дивились на неї, коли ввійде. Вона щойно встала. Бери сигарету. Ти зараз куриш?

— Дякую,— кажу. Я взяв з коробки, яку він простиг, сигарету.— Не часто. Так, вряди-годи.

— Ага, розказуй! — І дав мені припалити від величезної настільної запальнички.— Та-ак. Виходить, ти й з Пенсі не поладнав,— каже. Він завжди так дивно висловлюється. Часом мені смішно, а часом і ні. Просто він перебирає міру. Не хочу сказати, що він не. дотепний абощо, ні, але іноді це діє на нерви, коли хто-небудь весь час видає фрази на взірець: "Виходить, ти й з Пенсі не поладнав" — і т. ін. Д. Б. теж інколи перебирає міру.

— То що там сталося? — питає мене містер Антоліні.— Як у тебе з англійською? Якби ти засипався на англійській, я показав би тобі зараз на двері. Ти ж був король переказів!

— О, англійську я добре склав. Правда, ми вчили переважно літературу. Я за цілу чверть писав твори всього разів зо два,— кажу.— А от з усної мови провалився. Був у нас такий предмет — усна мова називався. Там я й провалився.

— Чому?

— Сам не знаю.— Неохота було про це розводитись. У мене ще не минуло запаморочення, а тут, як на те, раптом страшенно розболілася голова. їй-богу. Але містерові Антоліні, видно, дуже кортіло все про мене знати, і я вирішив трохи розповісти.— Це такі уроки, коли кожен учень у класі встає і каже промову. Ну, самі знаєте. Без будь-якого обдумування й те де. І коли хто-небудь відступить від теми [148] абощо, всі зразу в крик: "Збився! Збився!" Мене це просто бісило. Я й заробив кілок.

— Чому?

— А я знаю?! Оті крики виводили мене з терпцю. Найгірше те, що мені подобається, коли відступають від теми. Так куди цікавіше, і взагалі.

— Хіба не краще, коли людина розповідає все до ладу?

— Звісно, краще! Я люблю, коли мені розповідають усе до ладу. Але не люблю, коли виступають надто гладенько. От не знаю. Мабуть, мені просто не до душі, коли хто-небудь розповідає до ладу весь час. Хлопці, які виступали гладенько весь час, заробляли найвищі оцінки. Що правда, то правда. Але був у нас один такий Річард Кінселла. Ніяк не міг говорити довго про щось одне, і йому весь час кричали: "Збився! Збився!" Просто жах. І найбільше тому, що він був дуже нервовий хлопець — розумієте, дуже нервовий, у нього навіть губи починали тремтіти, коли наставала його черга виступати, і говорив він так тихенько, що заднім нічого й чути не було. Та коли губи в нього переставали тремтіти, розповідав він, як на мене, найкраще з .усього класу. Але й Кінселла, вважайте, теж провалився. Дістав двійку, бо йому всю дорогу кричали: "Збився! Збився!" Скажімо, розповідає Річард про ферму, яку його батько купив у Вермонті. Він говорить, а йому весь час кричать: "Збився! Збився!" І наш учитель, містер Вінсон, ліпить йому одиницю — за те, що Кінселла, мовляв, нічого не сказав про рослинний і тваринний світ — одне слово, про всю оту муру на фермі. А Кінселла виступав так: почне, бувало, про се, про те, а тоді раптом уже розповідає про листа, якого мати одержала від його дядька, як той дядько у сорок два роки захворів на поліомієліт і як він нікого не пускав до себе в лікарню, бо не хотів, щоб його бачили в отих залізних шинах. Я розумію, з фермою це не мало нічого спільного, зате ж як цікаво! Хіба не цікаво, коли хтось розповідає про свого дядька? Особливо, коли почне про батькову ферму, а тоді його занесе, і він уже розповідає про дядька. По-моєму, просто свинство перебивати хлопця вигуками: "Збився! Збився!" — коли він так захопиться, розхвилюється... Не знаю. Важко це пояснити.

А втім, не дуже мені й хотілося пояснювати. Вже хоча б тому, що в мене раптом жахливо розболілася голова. Я не міг діждатись, коли та каналія місіс Антоліні принесе каву. Це мене страшенно дратує — я маю на увазі, коли кажуть, Що кава готова, а насправді вона ще не готова. [149]

— Голдене... Дозволь поставити тобі одне коротенькі й досить банальне педагогічне запитання: ти не думаєш, що на все свій час і своє місце? Не думаєш ти, що коли хто-небудь почав розповідати про батькову ферму, то повинен доказати про неї до кінця, а вже тоді заводити про дядькові залізні шини? Або коли вже його так хвилюють дядькові шини, то чи не краще йому з самого початку обрати цю тему, а не ту, про ферму?

Я не мав великого бажання ні думати, пі відповідати. Боліла голова, і взагалі я почував себе препаскудно. Сказати правду, у мене й живіт болів.

— Звісно... Ні, не знаю. Мабуть, він так і мав би зробити. Тобто він мав би зосередити увагу не на фермі, а на дядькові, коли вже це його так цікавило. Але я хочу сказати ось що: здебільшого й сам не знаєш, що цікавіше, поки, не почнеш розповідати про таке, що тобі менш цікаве. Іноді тут уже нічого з собою не вдієш. Але я гадаю, що коли хто-небудь почне цікаво розказувати й захопиться, то не треба принаймні йому заважати, нехай вибалакається. Я люблю, коли розповідають захоплено. Це ж добре! Просто ви не знали нашого вчителя, містера Вінсона. Часом він міг довести вас до сказу, він і весь отой триклятущий клас. Розумієте, всю дорогу товче й товче: мовляв, узагальнюйте, спрощуйте... А хіба можна все узагальнювати й спрощувати тільки через те, що комусь так хочеться? Ні, ви того типа, того містера Вінсона, не знали. Він, звичайно, розумний, начитаний, але одної клепки в нього не вистачає, це зразу видно.

— А ось нарешті й кава, джентльмени! — сказала місіс Антоліні, вносячи тацю з чашками, печивом і таким іншим.— Тільки не дивись на мене, Голдене! У мене на голові таке робиться!

— Здрастуйте, місіс Антоліні! — кажу. Я хотів був устати, але містер Антоліні схопив мене за курточку й потяг назад. У місіс Антоліні вся голова була в отих залізних трубочках для завивки, губи не підведені й т. д. Вигляд вона мала справді не дуже привабливий. Стара якась.

— Я вам усе тут залишу, а ви вже самі пригощайтеся,— каже. Вона відсунула вбік батарею склянок на курильному столику й поставила тацю.— Як там твоя мама, Голдене?

— Нівроку, дякую. Я, правда, вже давно її не бачив, але востаннє...