— Хто там? — гукаю. А самого вже страх підмиває. У такому ділі я боягуз.
Коли знов: стук, стук, стук! Уже голосніше.
Я зрештою встав — у самій піжамі — й відчинив двері. А світла навіть не треба було вмикати — надворі вже геть розвиднилося. За порогом стояла каналія Санні з Морісом, отим ліфтером-звідником.
— У чому річ? — питаю.— Що вам треба? — Слухайте, а голос тремтить — кошмар!
— Та нічого такого,— озивається каналія Моріс.— Всього-на-всього п'ять зелененьких.— Він сам розмовляв за обох, а каналія Санні тільки стояла, роззявивши рота, й мовчала.
— Я їй уже заплатив,— кажу.— Я дав п'ять доларів. Спитайте в неї...— Слухайте, як же в мене тремтів голос!
— Треба десять, шефе. Я тобі вже казав. За один раз — десять, до ранку — п'ятнадцять. Я ж тобі казав.
— Такого ви мені не казали. Ви сказали: за один раз — п'ять. А до ранку п'ятнадцять, це правда, ви так і сказали. Але я добре чув, як ви...
— Жени гроші, шефе!
— За що? — питаю. Господи, а серце, чую, ось-ось вискочить, бідолашне, з грудей. Ще хоч би я був одягнений абощо. Це просто жах — тут таке діється, а ти в самій клятій піжамі!
— Ворушися, шефе, ворушись! — каже Моріс. Та як штовхне мене, каналія, своїм брудним лаписьком! Я мало не гримнув черепком об підлогу — кремезний він був, собака. І не встиг я й оком змигнути, як він і каналія Санні вже стояли в кімнаті. Поводилися вони, як у себе вдома. Санні, каналія, відразу вгніздилася на підвіконні. А каналія Моріс розсівсь у великому кріслі й розстебнув комір — він був у ліфтерській формі. Слухайте, я так рознервувався!
— Ну, шефе, гроші на бочку! Бо мене робота жде. [84]
— Я вам уже сто разів казав: я не винен більше ні цента. Я вже дав їй п'ять...
— Ану стули писок! Жени гроші!
— Чого це я платитиму їй іще п'ять доларів? — кажу. А голос, чую, ось-ось зірветься.— Ви хочете мене обмахорити!
Каналія Моріс розстебнув куртку аж до низу. Під нею світилося голе тіло — сорочки на ньому не було, тільки фальшивий комірець. Черево він мав гладке, жирне, волохате.
— Ніхто нікого не хоче обмахорити,— каже вій.— Давай гроші, шефе!
— Не дам!
Тільки-но я це сказав, як Моріс підводиться з крісла й мовчки рушає до мене. А міна така, наче він смертельно стомився або наче йому все смертельно остогидло. Боже, мені зробилося страшно! Пригадую ще, я схрестив на грудях руки. Та все це було б півбіди, якби я мав на собі ще щось, крім отієї ідіотської піжами!
— Давай гроші, шефе! — Моріс став перед самісіньким моїм носом." Більше цей тип нічого не вмів сказати. Давай гроші, шефе! — Формений кретин.
— Не дам.
— Гляди, доведеш мене до гріха, шефе! — каже.— Не люблю я давати волю рукам, та, видко, без цього не обійдеться. Ти заборгував нам п'ять зелених.
— Нічого я вам не заборгував,— кажу.— А якщо зачепите мене хоч пальцем, закричу не своїм голосом. Підніму на ноги весь цей клятий готель. Поліцію, геть усіх! — А голос дрижить, капосний, мов струна!
— Що ж, починай,— каже Моріс.— Репетуй, здіймай ґвалт. Кричи, кричи. Хочеш, мабуть, щоб твої тато й мама дізналися, що ти провів ніч із шлюхою? Такий слухняний, розумний синочок — із шлюхою! — Ти ба, мерзота-мерзо-та, а по-своєму хитрий, каналія! Що правда, то правда.
— Відчепіться від мене! Якби ви сказали були: десять — тоді зовсім інша річ. Але я добре чув, що ви...
— То ти заплатиш нам гроші? — Він уже відтис мене до самих дверей. Просто навалився на мене своїм смердючим волохатим пузом.
— Дайте мені спокій! Забирайтеся з мого номера к бісовій матері! — кажу я. А руки як схрестив на грудях, так і тримаю. От уже нікчема, господи!
Нарешті розтулила рота й Санні.
— Чуєш, Морісе,— каже,— може, подати його гаманець? Он він лежить на отому, як його... [85]
— Ага, давай його сюди!
— Не чіпайте мого гаманця!
— А він уже осьдечки, в мене,— каже Санні. І розмахує, каналія, п'ятидоларовою банкнотою.— Бачив? Я взяла тільки п'ять — стільки, скільки ти мені не додав. Я не якась там злодійка!
І раптом у мене потекли сльози. Я б віддав що завгодно, аби тільки не плакати, але вдіяти з собою нічого не міг.
— Ага, ви не злодійка! — схлипую.— Вкрали в мене п'ять...
— Заткни пельку! — гримнув Моріс і дав мені, каналія, штурхана.
— Покинь його, чуєш! — каже Санні.— Ходімо! Борг ми в нього забрали. Пора вшиватися. Ходімо, чуєш!
— Та йду, йду! — каже Моріс, а сам, каналія, стоїть, не йде.
— Серйозно кажу, Морісе, чуєш?! Не зачіпай його.
— А хто тут кого зачіпає? — відповідає Моріс та так невинно — жах. А тоді як дасть мені щигля по піжамі! Не скажу вам, куди саме, але дав добряче, так заболіло! За це я обізвав його брудним ідіотом.
— Що таке?! — питає він. Ще й руку приклав до вуха, ніби не дочув.— Що таке? Хто-хто я такий?
А я схлипую, і край. Така мене лють узяла — просто себе вже не тямлю.
— Ти брудний ідіот! — кажу.— Задоголовий ідіот і шахрай, а років через два станеш обідраним жебраком і чіплятимешся на вулиці до людей, щоб дали бодай центів десять на каву. Обвішаєш шмарклями все своє задрипане пальто, а сам...
І тоді він садонув мене по-справжньому. Я навіть не встиг відскочити чи пригнутися. Тільки раптом відчув страшний удар у живіт.
Однак зовсім я не відключився, бо ще пригадую, що дививсь на них із підлоги і бачив, як обоє виходять з кімнати й причиняють за собою двері. Я ще довгенько лежав на підлозі — як того вечора, з Стредлейтером. Але цього разу мені здавалося, що я вже віддаю богу душу. Серйозно. Наче потопаю абощо. Так важко було дихати. Коли я нарешті встав, то мусив діставатися до ванної, зігнувшись у три погибелі, ще й за живіт обома руками тримався.
Але я справді ненормальний. їй-богу, ненормальний. По дорозі до ванної я раптом забрав собі в голову, що в кишках у мене куля! Нібито її вгатив мені каналія Моріс. Ось я зараз доповзу до ванної, підкріплюся добрячим ковтком віскі [86] або чогось такого й, заспокоївши нерви, почну рішуче діяти. Я уявляв собі, як виходжу з ванної вже вдягнений тощо, з револьвером у кишені, а сам ледь помітно похитуюсь. Тоді рушаю сходами вниз — у ліфт не сідаю. Іду, тримаючись однією рукою за поручень, а з кутиків рота час від часу скапує кров. Так я сходжу на кілька поверхів нижче — все тримаючись за живіт, і кров усю дорогу скапує на підлогу,— потім викликаю ліфт. І тільки-но каналій Моріс відчиняє двері й бачить мене з револьвером у рупії, він починає з переляку несамовито верещати, щоб я його не зачіпав. Та я все одно його пристрілюю. Шість пострілів просто в оту його жирнющу, волохату пузяку! Тоді викидаю револьвер у шахту ліфта — певна річ, спочатку витерши всі сліди пальців. Далі доповзаю назад до свого номера і дзвоню Джейн, щоб прийшла й перев'язала мені рану. Я уявив собі, як вона тримає мені біля рота сигарету, я затягуюсь, а сам сходжу кров'ю і т. ін.