Старий Навроцький поклав руку на стіл і застукотів одним пальцем по столі: то був знак, що він щось думає.
— Гм… гм… це полова. Не варт набивати половою голів навіть гімназистам. Гм… це фальшива й шкідлива для молодих урядова педагогічна система. Шага не варта, — прохопився Навроцький.
Фесенко прикусив язика. Навроцька нахабно й сердито витріщила очі на свого чоловіка, неначе вдарила його поглядом.
"Ой, що ж я оце сказав? Щось недоладне… Гм… недоладу… — подумав Навроцький. — Оце лихо! оце лихо! хто його зна, як я оце вихопився словом перед цим небезпечним Фесенком: це, мабуть, через те, що я трохи сердитий на його. Овва! Гм… ця ж чортова супостать розбреше скрізь".
Розмова не йшла. Комашко встав і почав прощатись. Саня й собі встала з стільця. Комашко пішов додому. Саня побігла в номер до Мурашкової, щоб розказати їй за своє щастя. В неї душа була повна щастя, як криниця води. Їй заманулось побалакать з подругою, пожити ще мріями, які й досі не заспокоїлись в її молодій душі. Навроцький сидів надутий, мов копиця в дощову годину. Фесенко примітив, що скоїлось щось недоладне в сім'ї, й собі незабаром розпрощавсь. Старий Навроцький, напившись чаю, пішов в гостиницю одпочивати. Він ліг на софі, а в його з голови не виходила думка.
"І що я сказав? Надало ж мені сказати таку страшну річ. Цей Фесенко, ця проноза вертиться ж між аристократами, часом ще скаже моєму начальникові, а той напише будлі-куди вище, може і в Петербург. Що, як звідтіль напишуть: прогнать з служби раба божого як "неблагонадежного"? А тут ще до пенсії служити цілих ява роки. Овва! овва! І надав мені нечистий скинути машкару. Жінка любить оксамит; Маня має велику симпатію до шовку. Усе те вони чепляють на себе залюбки… а справляють не за свої гроші, а за мої. Треба ще й Саню держати на курсах. Ой лишечко! приїду додому, зараз піду до архієрея з візитом… Треба частіше заходити за благословенням до архієрея. Овва! овва! Або хоч запишусь в "Славянський благотворительний комітет"…
Навроцька зосталась за самоваром з Манею.
— За що ви там балакали з Фесенком? — питала вона в дочки.
— Та… він почав дуже по-вченому, а я нічого не могла втямить. А потім…
— Дуже мало читаєш ти вчених книжок, — сказала мати.
Маня боялась вчених книжок, неначе чуми, й не могла їх читати, бо не тямила їх.
— Що ж потім? — спитала мати.
— А потім заговорив якось простіше, за квітки… — знехотя говорила Маня,
— Що ж він говорив тобі за квітки? — чеплялась мати.
— Та… казав, що він найбільше любить бузину, чи щось таке… — бовкнула Маня й почервоніла.
— Що це ти верзеш? Яку бузину? — спитала мати.
— Чи то пак… резеду! — сказала Маня. — Бо я прохопилась та йому сказала, що я сама сіяла весною резеду. Мати засміялась.
— Мабуть, ти недурно оце плутаєш та мішаєш бузину з резедою… Гм… Як почервоніла. Кажи-бо, що він казав тобі? — чеплялась мати.
— Та… казав, що він любить баклажани чи щось таке… та… Це я кажу за себе, що я люблю баклажани… а, а… він казав, що любить нарциси! — сказала Маня. — Я йому сказала, що я більше од усіх квіток люблю нарциси, а він каже, що й він любить більше за все нарциси, і обіцяв принести мені букет з нарцисів.
— Тепер? влітку? Де він їх достане? Це чудасія з вами, та й годі!
— Казав, що достане, хоч з-за границі випише! — сказала Маня.
— Що за диво? Він щось інше говорив тобі. Та признавайся-бо! Чого ти од його втекла?
— Бо стало ніяково й навіть трохи страшно! — сказала Маня.
— Оце диво! Хіба ж він страшний? Він же такий гарний.
— Я, мамо, його ніби боюсь, хоч він і гарний: він дув же вже по-вченому та розумно говоре.
— Оце гарно! То ти боїшся паничів? — спитала мати.
— Боюсь, мамо, трохи…
— Адже ж малюєш паничів: малювала Ромео та Юлію, Ярему й Оксану.
— Мальованих паничів не боюсь, а живих наче боюся, чи то пак… дуже вчених та розумних боюсь.
— І Комашка боїшся? — спитала мати.
— Ні, Комашка не боюсь, бо він давно буває в нас: я до його звикла й оговталась.
Мати задумалась.
"Чи не перейшла я часом міри? Ще візьме та й пошиється в черниці, в монастир…" — подумала мати.
Мати дізналась, що настає час, коли, либонь, їй самій доведеться попсувати трохи свою пещену дитину.
"Треба повезти її в театр, щоб побачила оперетки Оффенбахові. Достану романи Золя та всуну їй в руки. Нехай чита. Може, стане сміливіша. Овва! Шкода! Це я трошки аж переборщила", — думала стара Навроцька.
— Не казав часом тобі Фесенко, що він тебе любить? — спитала Навроцька, трохи надумавшись.
Маня сиділа край стола, спершись ліктем і підперши голову долонею. При останніх материних словах вона почервоніла, але нічого не одповідала.
— Чого ж ти мовчиш? Од матері в тебе не повинно бути нічого потайного. То тільки Саня потай од мене робить, що схоче. Але Сані я не мати, а мачуха. Еге, він казав, що тебе любить?
Маня сиділа червона й мовчала, їй було сором признатись. Цього слова вона не вимовила б нізащо в світі. Мати мовчала, й дочка мовчала. Маня неначе бачила перед собою ясні очі та чорні високі Фесенкові брови, бачила його повні червоні уста. їй страшенно заманулось поцілувати ті уста та ще й зараз.
— Мамо, я хочу варення! — обізвалась Маня.
— Якого ж варення тобі заманулось? — спитала мати.
— Варення з кітри, — сказала Маня.
"Вередує, — подумала мати. — Вона завжди просить кисло-гіркого варення з кітри тоді, як вередує".
Мати пішла в гостиницю й винесла слоїк з варенням.
Накидавши варення в блюдечко, вона подала його Мані. Маня з'їла з ложечку й кинула ложечку на стіл.
— Гірке. Мені хочеться солодшого варення. Якби з абрикосів, абощо.
— Оце яка ти сьогодні вередлива! Погуляла трохи з Фесенком, та й заманулось абрикосів! — сказала мати.
Одначе вона знов подибала в гостиницю й винесла слоїк з абрикосовим варенням.
— Еге, ти любиш Фесенка? — спитала мати несподівано.
Маня одразу заплакала: вона згадала Фесенкові очі й уста. Дві сльози скотилися по шоках і впали на стіл. Мати пригорнула голову своєї коханої дочки до себе й поцілувала її в голову.
— Маню моя дорога! Ти його любиш? — допитувалась мати, але Маня мовчала.
— Мені здається, — сказала мати згодом, — що він тебе буде сватати. Доведеться справляти разом двоє весіллів. А ти б пішла за його заміж?