Фесенко розсердився й був напоготові дати по потилиці своїй бабі або прабабі, якби вони якимсь чудом опинились тепер перед ним.
Фесенко й незчувся, як дійшов до монастирської гостиниці. Він підвів голову й зирнув набік. Під акаціями, просто вікна гостиниці, він углядів не бабу й не прабабу Феську, а Навроцьку й її дочку Маню. Вони сиділи за столом. Стіл був застелений білою, як сніг, скатеркою. Самовара на столі ще не було. Фесенко зняв циліндер і ввічливо поклонився дамам. Навроцька попросила його сісти й напитись з ними чаю. Фесенко поставив на траві свій циліндер, кинув дорогий шовковий зонтик з ручкою з слонової кості й граціозно сів на кінчику стільця.
"Гарний, гарний, як місяць повний! Варт такого жениха залучати до своєї Мані", — подумала Навроцька.
— Як же ваше здоров'я? — спитав Фесенко в Навроцької й осміхнувся. З-під чорних тонких вусів блиснули рівні, як підрізані, білі, добре вичищені зуби.
— Спасибі вам! Мені стало лучче, — сказала Навроцька і втупила свої очі в його.
"Гарний, як картина! Чоло високе, брови високі, — подумала Навроцька. — Треба його доконче залучити до Мані".
Гарна Фесенкова постать на фоні молодих акацій виступала в усій красі, різко, ясно, як намальована: плечі широкі, груди дужі, будова тіла міцна, кремезна. Червоні губи звивались ямочками посередині. Це був тип одеський, гарний, рослий, дужий тип південного надморського краю.
— Де ж Харитін Кирилович? — співав Фесенко.
— Десь гуляв з Санею над морем, отам над кручею, — сказала Навроцька.
Фесенко пильно глянув Мані в очі й почав її чарувати своїми гострими карими очима: він кинув на неї гострий орлиний погляд, а потім прижмурив їх. Маня спустила свої очі на одну мить. Фесенко липнув на неї вдруге, неначе вдарив очима. Маня дивилась на його спокійно, неначе та ягниця.
"Очі спокійні, неначе в скляної ляльки: ні добро, ні зло, ні прихильність, ні любов не світиться в їх", — подумав Фесенко.
Маня й справді дивилась на його своїми безвинними й дитячими очима. В неї були очі гарної ситої телички.
Фесенко прижмурив очі й кинув солодкими очима на Навроцьку. Гострі Раїсині очі на одну мить стали м'які, аж солодкі.
"Стара держатиме руку за мною. Це добре. Двадцять п'ять тисяч неначе вже в мене в кишені", — подумав Фесенко й знехотя лапнув долонею за кишеню.
— Що ж ви тепер малюєте, Маріє Харитонівно? — спитав в Мані Фесенко. — Певно, рожі та лелії!
— Тепер я малюю простіші сюжети, — обізвалась Маня й не договорила.
— І простіші й прозаїчніші, — договорила за дочку мати. — Вона малює човна на березі моря під скелею.
— О, та й це сюжет не прозаїчний: човник маленький, синє море, сірі скелі, весло на човні, кругом білі хвилі. Чую поезію! — сказав Фесенко, прикинувшись поетом.
— Шкода, що тут нема фортеп'яна. Моя Маня забуде зовсім музику. Вона вже грає Шопена, — обізвалась мати.
— Невже ви граєте гм… гм… Шопена? — аж крикнув Фесенко. — Вже дійшли до таких трудних п'єс в ваші літа! Честь вам і слава! — сказав солоденьким голосом Фесенко.
Чи трудний, чи легенький той Шопен — він не тільки не знав того, але й навіть ніколи не чув за Шопена, бо зовсім не цікавився музикою.
— Чи не думаєте, Раїсо Михайлівно, послати Марію Харитонівну на курси в університет? — спитав Фесенко.
— Борони боже! — аж крикнула Навроцька. — Моя Маня вчилась в приватному пансіоні мадам Роже і вчилась не для курсів, а для себе. Я навіть боялась дати її в панянську гімназію. Знаєте, ті гімназистки та курсистки бувають такі…
Навроцька не договорила, їй здавалось, що за тих курсисток нечля навіть говорити з порядними людьми.
— Правда, бувають такі, такі собі… гм… — і собі не договорив Фесенко й спустив очі на стіл, неначе засоромився.
— Одначе час би нам і чаю напитись, а горнична самовара не подає. Йди, Маню, проходись з паном Фесенком по садку, поки я звелю подать самовар.
Це стара Навроцька дозволила дочці таку вже вільність, що дочка на неї аж очі витріщила: "Невже, мов, я оце піду гулять сама без мами з паничем?" — неначе питали її очі в мами.
Навроцька встала й почвалала помаленьку в гостиницю. Фесенко схопився з стільця, надів циліндер, кинув зручним махом на плечі пальто з смугнастою підбійкою й попросив Маню на гулянку. Навроцька пішла в свій номер, звеліла горничній подати самовар, а сама стала за завісою коло одчиненого вікна й кмітила звідтіль за Фесенком та Манею. Вона чогось боялась, щоб Маня часом не дременула кудись, не сіла з Фесенком на пароход та не чкурнула в Одес.
Фесенко й Маня пішли стежкою, що йшла між акаціями до монастирських стін.
"Може, ця Маня тільки так собі зверху свята та божа, а в душі така розумна, гостра та начитана, як і її сестра Саня, — подумав Фесенко. — Вони ж з одного кодла, і не може бути, щоб Саня не напахала її своїм душком… Коли б часом не опектись, як я опікся од Сані".
I Фесенко задумався. Він не знав, з чого почати розмову. "А що як почну розмову за рожі та лелії, а вона мені дасть одкоша, як ота гостра Саня? — подумав Фесенко. — На кожний раз почну з поважних, високих матерій".
— Ваша сестра дуже розвита особа, начитана, дуже здатна до наук. Вона космополітка, любить усякі абстракції, теорії, та сьогочасні ідеї, та високі принципи, — почав Фесенко.
"За що це він мені торочить? Щось мені невтямки, — подумала Маня. — Що то за слова — космополітка, аб… аб… стракції, теорії?" — насилу вимовила ці слова Маня в умі.
— Гм… еге, — одказала Маня, зроду не охоча говорити. Щодо мови вона вдалася трохи в свого батька.
— А ви космополітка чи націоналка? Яких теорій та принципів ви держитесь? — чеплявся Фесенко.
Маню вразили ті терміни.
"Це неначебто французькі слова, — подумала Маня. — Треба покликати на поміч французьку граматику…" Вона кинулась в думці до французької граматики, в французьку етимологію, і не знайшла там тих слів. "Ой лишко! За що це він мене питає?" — подумала вона, а потім сказала:
— Ми… ми цього не вчили в мадам Роже.
Фесенко зареготався в душі й прикусив червоні губи.
— А ваша сестра таки любить ці терміни, — сказав Фесенко.
"Що ж то Саня любить таке чудне? — подумала Маня. — Якісь терміни… гм… чи не турецькі якісь мінарети?"